Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Філологія

ПРОФЕСОР ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ НІМЧУК. ДО 90-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВИЗНАЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВЧЕНОГО (1933–2017)

2024-04-16T19:14:32+03:00

Стаття присвячена опису основних напрямів наукової діяльності Василя Васильовича Німчука та вшанування пам’яті визначного вченого-лінгвіста сучасності в Україні й за кордоном. В.В. Німчук – мовознавець світового рівня, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України. Народився шостого липня 1933 року в селі Довгому Іршавського району Закарпатської області, був одним із перших випускників філологічного факультету Ужгородського університету. Пропрацював понад півстоліття в Києві в Інституті української мови НАН України.

У докторській дисертації вчений уперше ґрунтовно дослідив несловникові лексикографічні форми – глоси, відсуваючи постання української лексикографії далеко до появи першого класичного словника. Його дослідження продемонструвало, що староукраїнське словникарство – це окрема система, що розвивалася в тісному зв’язку як зі східною, так і з західною лексикографічною традицією.

Відомі величезні напрацювання В.В. Німчука у справі видання пам’яток. Кожне видання серії супроводжував докладний лінгвістичний опис, ґрунтовне текстологічне дослідження тощо.

В.В. Німчук є автором проєкту багатотомної академічної «Історії української мови», в якому він брав участь як автор і відповідальний редактор.

Багато праць ученого торкаються проблем ономастики. В.В. Німчук простежив, як ономастичний матеріал може точно відображати поширення і хронологію мовних змін, тобто слугувати вивченню питання слов’янської прабатьківщини та найдавнішого діалектного членування слов’янських мов, балто-слов’янських проблем тощо.

Великих зусиль доклав учений до вироблення нового українського правопису.

Нині колектив кафедри української мови Ужгородського національного університету опрацьовує картотеку матеріалів Василя Васильовича Німчука до словника говірки села Довгого Закарпатської області, готуючи до видання. Ці матеріали вчений збирав понад шістдесят років. На факультеті у спеціальному приміщенні відкрита бібліотека В.В. Німчука, яку він, як і картотеку словника, подарував університетові.

«Подвижник української науки зі Срібної землi» – таку назву мала Міжнародна наукова конференція, яку організували в Ужгородському національному університеті до 90-ліття члена-кореспондента Національної академії наук України, багаторічного директора Інституту української мови НАНУ, доктора філологічних наук, професора Василя Німчука. Протягом 4–5 жовтня 2023 року у змішаному форматі – наживо й віддалено – тривали пленарні засідання, відбувся круглий стіл, працювали 5 секцій. Учасники міжнародного форуму у своїх доповідях засвідчили визначну роль В.В Німчука у розвитку української лінгвістики.

ПРО ПОХОДЖЕННЯ ЗАКАРПАТСЬКИХ АНТРОПОНІМІВ (доповнення до історико-етимологічного словника прізвищ закарпатських українців П.П. Чучки)

2024-04-17T15:34:17+03:00

Статтю присвячено актуальній у слов’янській ономастиці проблемі етимологічної інтерпретації прізвищ, установленню їхніх твірних основ, розкриттю внутрішньої форми етимонів. Об’єкт дослідження – прізвища Баганович, Булеста, Готра, Кольча, Корович, Куліжа, які в історико-етимологічному словникові прізвищ закарпатських українців П.П. Чучки або не мають задовільного тлумачення, або ж їх пояснено без урахування відповідників на інших теренах України та в ширшому слов’янському ареалі, а також можливих фонетичних змін у їхній структурі.

Здійснено докладніший структурно-семантичний та етимологічний аналіз прізвищ Баганович, Булеста, Готра, Дристович, Кольча, Корович, Куліжа на базі апелятивної й онімної лексики слов’янських мов, не врахованої в словникові П.П. Чучки, встановлено етимони тих прізвищ, які не мають задовільного пояснення. Системно проаналізовано прізвища Баганович, Булеста, Готра, Кольча, Корович, Куліжа, розширено їхню ареальну характеристику. Досліджено формальну структуру антропонімів із непрозорими основами (Булеста, Готра, Куліжа), з’ясовано мотивацію семантики їхніх основ, установлено етимологію.

Висновки та результати дослідження: 1) твірні основи більшості з проаналізованих прізвищ мають переконливу слов’янську етимологію; 2) патроніми Баганович, Дристович утворені від імен-прізвиськ Баган і Дрист, які не мають відповідників у досліджуваному регіоні, проте представлені на інших теренах України і Славії як у складі антропонімів, так і похідних ойконімів; 3) патронім Корович доцільніше кваліфікувати як дериват від прізвиська Корова + суфікс -ич з огляду на особливості творення прізвищ із патронімним формантом -ич на Закарпатті саме від антропонімів із фіналлю -а; 4) прізвище Булеста має точнішу етимологію за умови його аналізу як фонетично вторинної форми від Болеста; 5) для прізвищ Готра і Кольча можливі альтернативні етимологічні тлумачення їхніх антропонімооснов, що ґрунтуються на відповідному фактичному матеріалі; 6) внутрішню форму прізвища Куліжа вдається розкрити в разі його етимологізації в колі споріднених східнослов’янських антропонімів Кулига / Куліга.

ТОПОНІМІЧНИЙ ФРЕЙМ У ТВОРЧОСТІ ПЕТРА СОРОКИ

2024-04-17T18:34:28+03:00

Стаття присвячена аналізу топонімічного фрейму у творчості П. Сороки, тобто власних назв природних або створених людиною об’єктів у когнітивному аспекті. Дослідження топонімів як концептуальних одиниць, репрезентантів відповідного фрейму є актуальною проблемою сучасної ономастики. Метою статті було простежити специфіку мовної об’єктивації індивідуального топонімічного фрейму у творчості відомого українського письменника Петра Сороки, зокрема в такому жанрі, як денники, що, за словами самого автора, «народився з потреби сповіді». Завдання полягали в тому, щоб виявити топоніми у денниках П. Сороки, з’ясувати особливості їхнього буття у ментальному лексиконі автора, систематизувати їх з урахуванням специфіки організації індивідуальних онімічних фреймів.

Під час аналізу зважали на те, що власні назви, входячи до ментального лексикону, зазнають трансформації, стаючи концептами, які об’єднуються у фрейми та дрібніші утворення – субфрейми. У ході дослідження було встановлено, що проаналізований індивідуальний фрейм включає чотири топонімічні кола: 1) назви малої батьківщини; 2) назви територіальної топонімічної системи, що символізують велику Батьківщину (етнічне коло); 3) назви, пов’язані з родинною пам’яттю та 4) закордонну топонімію. При цьому доведено, що відбуваються активні процеси переходу другого та подальших кіл у перше. Засвідчено, що розглянуті власні назви формують п’ять основних топонімічних субфреймів: ойконімічний, хоронімічний, гідронімічний, оронімічний та мікротопонімічний. Специфікою когнітивного підходу зумовлено те, що одиниці різних субфреймів можуть потрапляти в одне топонімічне коло і, навпаки, компоненти одного субфрейму – у різні кола. Проведений аналіз показав, що для такого жанру, як денники, властивою є висока частотність вживання власних назв загалом і топонімів зокрема. Це допомагає читачеві глибше пізнати мовну особистість автора, змоделювати його образ, зрозуміти внутрішній світ. У результаті дослідження можна зробити висновок про Петра Сороку як людину ерудовану і духовно багату, у денниках якого топоніми є важливим маркером ідіостилю письменника.

Перспективи подібних досліджень убачаємо в подальших студіюваннях авторських ононімів, які необхідно поширювати також на творчість інших письменників.

ПАРАМЕТРИ ВИРАЗНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ДІАЛЕКТНОГО МОВЛЕННЯ

2024-04-17T19:03:07+03:00

Сучасні діалектологічні студії спрямовані на опис говірок на підставі характеристики не окремих мовних рис (фонетичних, морфологічних, синтаксичних, лексичних та ін.), а комплексного дослідження діалектних текстів. Одне з правил методології діалектологічного аналізу – брати до уваги інформативні, виразні, образні оповіді. Виразність визначають як комунікативну якість усного мовлення, яка здатна привертати увагу, викликати інтерес до висловлюваного, впливати на емоції та почуття мовців. Одна з найголовніших ознак діалектного тексту – його реалізація в момент говоріння. А отже, визначальною для діалектної оповіді стає її звукова форма. При цьому головним засобом виразності звукового мовлення є інтонація. Інтонація – сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер фрази, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця. Інтонація забезпечує структурну цілісність висловлення, є засобом розрізнення його комунікативних типів (спонукання, питання, оклик, розповідь), виділяє найбільш вагомі з погляду змісту слова і фрагменти, визначає мовленнєві характеристики оповідача й ситуації спілкування, формує емоційне та стилістичне забарвлення текстів тощо. Мета нашого дослідження – описати інтонаційні засоби виразності діалектної оповіді. Джерельну базу формують власні записи автора, а також аудіозаписи з Українського діалектного фонофонду Інституту української мови НАН України. Під час слухового та інструментального аналізу було визначено особливості інтонаційної організації діалектної оповіді. З’ясовано роль просодії в реалізації категорії виразності. Схарактеризовано такі параметри, як гучність, фразовий наголос, темп мовлення, паузальне членування тексту. Зауважено, що всі ці параметри беруть участь у формуванні категорії виразності усного тексту.

СЕМАНТИКА ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІХ АНТРОПОНІМІВ У РОМАНІ «НЕЙМОВІРНА» ІРЕН РОЗДОБУДЬКО

2024-04-17T19:19:40+03:00

Стаття присвячена дослідженню літературно-художнього антропонімікону роману «Неймовірна» Ірен Роздобудько. Вивчення ролі імені в романі «Неймовірна» дає можливості для ширших узагальнень у царині відповідної лінгвостилістичної проблематики, дозволяє виявити індивідуально-стильові особливості власних назв персонажів, на творення яких впливають різні чинники.

Мета статті – дослідження літературно-художніх антропонімів, що функціонують у романі «Неймовірна» Ірен Роздобудько. Завдання: описати літературно-художні антропоніми, визначити їх семантику та функції, проаналізувати заголовок роману, звернути увагу на апелятивні називання героїв. Методи дослідження зумовлені специфікою онімного матеріалу, який потребує системного підходу та використання традиційного описового методу і його основних прийомів: спостереження, інтерпретації та узагальнення. Функційне навантаження літературно-художніх антропонімів визначено методом контекстуального аналізу.

Доведено, що, описуючи життя і діяльність Олени Теліги, авторка прагнула реалістично відтворити всі моменти, а також у відомі оніми вмістити величезний обсяг інформації.

З’ясовано, що літературно-художні антропоніми перебувають у тісній єдності зі своїми носіями. Крім літературно-художніх антропонімів, що несуть значний інформаційний заряд, авторка використовує низку апелятивів для розкриття характеру, формування образу героїні. Імена багатьох відомих особистостей стають маркерами відповідної епохи, але іноді вони наповнюються цікавими конотаціями.

Зафіксовано значну кількість національно значущих літературно-художніх антропонімів, які мають оцінно-інформаційний зміст.

Звернено увагу на символічну назву роману, розкрито його семантико-стилістичне навантаження.

Перед І. Роздобудько було нелегке завдання – укласти в назви відомих людей характеристичний потенціал, наповнити інформацією, яка б розкривала образ, доповнювала його. Їй вдалося поєднати документальність із художнім вимислом, відтворити достовірність подій і реальних героїв. Літературно-художні антропоніми роману «Неймовірна» є найважливішими одиницями тексту, які пов’язані з жанром, сюжетом, волею автора.

Перспективою подальших розвідок є дослідження літературно-художніх антропонімів та заголовків, що функціонують у творах сучасних авторів.

ПРОСТІ ПРИЙМЕННИКИ У СЛОВАЦЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ

2024-04-17T19:37:24+03:00

У статті розглядаються прості непохідні прийменники словацької мови, які пов’язуються з родовим, давальним та знахідним відмінками, у зіставленні з українською мовою. Виділяються проблемні питання при вживанні прийменників в обох мовах.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що прийменники словацької мови в зіставленні з українською мовою на сьогодні мало досліджені. Більшість простих непохідних прийменників словацької та української мов є давніми. За своїм походженням ці прийменники сягають ще до праслов’янської мови, тому, з одного боку, вони є схожими за формою та вживанням, але, з іншого, – на сучасному рівні словацької та української мов є досить багато відмінностей при вживанні прийменників, оскільки один і той самий прийменник у різних мовах може виражати різні смислові відношення, що завдає труднощів під час їх вивчення та засвоєння.

Мета нашого дослідження – показати за принципом від «форми до змісту» подібності та відмінності вживання окремих непохідних прийменників у словацькій та українській мовах із родовим, давальним та знахідним відмінками. Такий спосіб допоможе краще пояснити вживання та значення окремих прийменників в обох мовах, особливо при вивченні близької слов’янської мови як іноземної.

Зіставний аналіз словацьких та українських прийменників із родовим, давальним та знахідним відмінками показав, що словацькому прийменнику в українській мові і, навпаки, українському прийменнику в словацькій мові може відповідати: конструкція з іншим прийменником, безприйменниковий зворот, конструкція з подібним прийменником, але в іншому відмінку.

Тільки в трьох прийменниках bez, za i okrem збігаються всі значення в родовому відмінку, і ці прийменники в обох мовах вживаються однаково. Окрім того, в українській мові непохідних прийменників, які пов’язуються з родовим відмінком, удвічі більше.

МОВНІ МАРКЕРИ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ЄВРОПИ В ОПОВІДАЛЬНОМУ ЗБІРНИКУ Й. ҐАЛЯТОВСЬКОГО «НЕБО НОВОЄ»

2024-04-17T19:47:48+03:00

У статті досліджено особливості вербалізації концепту ЄВРОПА в одному з найвідоміших збірників барокових казань другої половини XVII ст. «Небо новоє» Й. Ґалятовського. Для порівняння залучено також проповіді А. Радивиловського. Актуальність статті визначена нагальною потребою в осмисленні особливостей репрезентації європейської культурної спадщини, зокрема її духовного складника, в ранньомодерній Україні крізь призму староукраїнської літературної мови. На основі наявних досліджень та власного наукового пошуку й аналізу виокремлено низку найменувань країн та міст Європи, які фігурують у текстах казань, виявлено їхню функцію в організації семантичного простору тексту, яка полягає у вказівці на: а) локалізацію дії оповіді чи санктуарія – стрижневого центру оповідання; б) напрямок руху дійових осіб; в) походження героїв оповідань. Змодельовано номінативне поле концепту ЄВРОПА, сформоване такими лексико-семантичними групами: 1) екзотопонімами – назвами країн (хоронімами) і міст (ойконі- мами) та їхніми перифразами; 2) ад’єктивно-субстантивними словосполуками (АСС) зі стрижневими субстантивами землѧ, мѣсто та ін.; 3) екзоетнонімами; 4) уточнювальними (щодо антропонімів) АСС. Зафіксовано широкий ряд географічних назв на позначення історичних європейських земель: Англії, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Голландії, Німеччини, Бельгії, Польщі, Литви тощо.

Проаналізовано системні відношення в межах досліджуваного матеріалу, зокрема синоніми, гіпероніми та гіпоніми, а також лексичні, граматичні й правописні варіанти назв. На прикладі найменувань, що позначають сучасну територію Іспанії, простежено зміни в написанні відповідних екзотопонімів від кінця XVI ст. до формування сучасної літературної норми, зіставлено запозичені лексеми з мовою-оригіналом для встановлення ймовірних причин зафіксованої варіативності запозичень. Зроблено висновок про розгалуженість номінативного простору концепту ЄВРОПА в мовній картині світу освіченого українця другої половини XVII ст., цінність духовної культури як складника концепту, зокрема репрезентованої в барокових проповідях.

ДІАЛЕКТНІ АД’ЄКТИВИ ТА НАРОДНІ ПОРІВНЯННЯ В НОМІНАЦІЇ ЗОВНІШНІХ ТА ВНУТРІШНІХ РИС ЛЮДИНИ В ГОВІРЦІ СЕЛА ТЮДІВ КОСІВСЬКОГО РАЙОНУ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

2024-04-17T20:03:05+03:00

У статті вперше проаналізовані особливості говіркових гуцульських прикметників та народних порів- нянь у номінації людини та її рис із погляду генези, семантики та функціонування. Зазначено, що для більшості назв на позначення зовнішніх та внутрішніх рис людини характерна яскрава експресивність, більш виражена при пейоратив- ній оцінці й менше – при меліоративній. Також описано характеристичний потенціал цих номенів. Предметом цього дослідження є діалектні прикметники тільки двох лексико-семантичних груп (ЛСГ) номінативного поля ‘’Людина’’, а саме: 1)зовнішність людини та її фізичні вади; 2) риси характеру людини. До аналізу також залучено і відповідні народні порівняння, що побутують у цій говірці. Ми використали традиційні в діалектологічніх ситуаціях методи дослідження: основний метод узагальнення спостережень – дескриптивний, за допомогою якого систематизовано та експліковано зафіксований матеріал; для обчислення кількісних показників – метод кількісних підрахунків.

У межах першої ЛСГ найбільше номінативне вираження мають назви на позначення особливостей зовнішності людини, статури, за станом здоров’я, ставлення до зовнішності.

ЛСГ назв, що передають риси характеру, поведінку людини, також утворюють антонімічні пари. Так серед них представлені такі мікрогрупи: працьовитий / лінивий; спокійний, урівноважений / нетерплячий, розлючений; розумний/ дурний, нерозумний.

Більшість ад’єктивних номенів на позначення зовнішнішніх та внутрішніх рис людини у говірці с. Тюдів має давнє походження, сягає праслов’янських джерел. Водночас у вжитку діалектоносіїв є активними іншомовні запозичення, переважно з польської, німецької та румунської мов. Досліджувані номени є транслятором культурної інформації, національної ментальності гуцулів як етнографічної групи українців.

Різноплановість об’єкта номінації та експресивність значної частини лексики цієї ЛСГ спонукає нас до подальшого дослідження, окрім однослівних, також словосполучень, особливих оцінних порівнянь та фразеологізмів, які зафіксовані в реєстрі словника говірки села Тюдова.

ФОНЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХІТАРСЬКОГО ЗБІРНИКА І ПОЛОВИНИ XVIII СТОЛІТТЯ

2024-04-17T20:15:47+03:00

Стаття присвячена дослідженню фонетичних явищ, засвідчених у рукописному збірнику І пол. XVIII ст. із села Хітар Стрийського повіту. Пам’ятку знайшов та опублікував частину рукопису В. Гнатюк (1897), а згодом І. Франко дослідив її зміст у праці «Карпато-руське письменство XVII–XVIII вв.» (1900). Проте об’єктом лінгвістичного дослідження пам’ятка не була. Метою статті є аналіз фонетичних особливостей Хітарського збірника, зокрема тих, що засвідчували нормування фонетичної системи української мови у І пол. XVIII ст. У підсистемі во- калізму виявлено низку загальномовних явищ, історично перспективних, які стали нормою української літературної мови: зміна *[ě] (ҍ) на [і]; злиття [і], [у] (ы) в [и]; зміна *[о], *[е] на [і] у новозакритих складах; перехід [е] в [о] після шиплячих перед історично твердими приголосними; чергування у – в як наслідок зміни [в] на [ў] та [у]. Дослідження консонантизму дозволило з’ясувати найважливіші явища, що є показовими з погляду унормування фонетичної системи у зазначений період: регресивна асиміляція за дзвінкістю / глухістю, способом та місцем творення; прогресивна асиміляція звука [j] передньоязиковими палаталізованими приголосними; дисиміляція приголосних; зміна [л] на [ў]; спрощення в групах приголосних; епентетичний [j] та протетичні [в], [г] тощо. Проте досить часто живомовні риси затемнені церковнослов’янсько-книжною правописною традицією. Незважаючи на традиційність орфографії, в аналізованій пам’ятці чітко відображені не лише явища загальномовні, а й основні риси південно-західного наріччя (вони часто виступають паралельно з тими, що стали нормою літературної мови), зокрема бойківських говірок, на території поширення яких і був написаний Хітарський рукопис. Фіксація на письмі особливостей діалектного мовлення свідчить про руйнування книжних традицій в тогочасній літературно-писемній практиці. Проте говіркові риси, засвідчені у пам’ятці, потребують окремого дослідження. Проведений аналіз фонетичних особливостей Хітарського збірника доводить, що на західноукраїнських землях у І пол. XVIII ст. відбувалися живомовні процеси, спільні для усієї української мовної території.

ЛІТЕРАТУРНІ МОВИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ДО ПРОБЛЕМИ ОБ’ЄКТА КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ»

2024-04-17T20:28:11+03:00

Історія української літературної мови є ключовим лінгвістичним курсом у підготовці філологів. Однак тривають дискусії про предмет цієї лінгвістичної науки. Зазвичай матеріал з історії української літературної мови вміщує відомості зі суміжних наук: власне історії, історії мовознавства, історії літератури. Необхідно більш конкретно визначити, що саме має бути об’єктом опису і основною одиницею цієї лінгвістичної науки. Історія української літературної мови вивчає загальні питання її розвитку, конкретний мовний матеріал здебільшого використовують як ілюстративний. Пропонують звузити об’єкт історії літературної мови до конкретної мовної категорії: стилю, узусу чи норми, а їхній опис у процесі становлення визначають головним завданням дослідника.

Літературна мова – явище суспільне. Її історія вплетена в історію народу, є синтезом власне мовних і немовних чинників розвитку. В історії українського народу в суспільній мовній практиці фіксуємо диглосію, постійне побутування двох літературних мов. Мета статті – запропонувати концепцію об’єкта опису лінгвістичної науки «Історія української літературної мови», а також визначити перелік літературних мов в історії українського народу та їхні термінологічні найменування.

Серед літературних мов фіксуємо українські за функцією (руська писемно-літературна (давньоукраїнська), старослов’янська, церковнослов’янська) та українські за функцією і мовною основою (староукраїнська, нова українська літературна мова).

У літературних мов за функцією, зокрема старослов’янської та руської писемно-літературної, на основі текстів пам’яток встановити еволюцію стилю чи мовної норми неможливо. Старослов’янська мова була першою українською літературною мовою, прийшла у релігійних текстах уже цілком усталеною з погляду стилю і норми. Цю мову можемо розглядати як історичний феномен суспільного мовлення Київської Русі. Тому об’єктом історії української літературної мови є комплексна одиниця – літературна мова в її історичному вияві в цілості, представлена текстами пам’яток історичної доби у властивих стильових різновидах.