Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Філологія

ПРОФЕСОР ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ДОБОШ – ВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МОВОЗНАВЕЦЬ (1924–2001)

Галина Вовченко — 2024-11-21

В основі цієї публікації лежать матеріали виступу професора кафедри української мови УжНУ В.І. Статєєвої на наукових читаннях, присвячених 90-ій річниці з дня народження Василя Івановича Добоша у 2014 році. Ми доповнили їх фактами, що з’явилися пізніше, після 2014-го року, а також деякими іншими джерелами, які раніше не були використані. Метою статті є окреслення постаті відомого українського мовознавця, знаного в Україні діалектолога Василя Івановича Добоша в інформаційних виданнях України, з’ясування історії прізвища вченого та основних моментів біографії, характеристика тематики наукових пошуків відомого вченого, оцінка його праць у прижиттєвих та пожиттєвих виданнях. Вважаємо доцільним видати ці неопубліковані матеріали до 100-річчя з дня народження В.І. Добоша. Ця публікація буде корисною не тільки для історії українського мовознавства, а й для всіх, хто цікавиться українською мовою як мовою нації. Василь Іванович Добош лишив нестертий слід у дослідженні синтаксису відмінків українських південнокарпатських говорів, описав безприйменникові та прийменникові конструкції однієї з найбільш архаїчних периферійних груп українських говорів, що перебувають у безпосередньому контакті з румунською, угорською, словацькою та частково з польською мовами. Учений мав праці з діалектної лексикології та фразеології, з діалектного словотвору, з міжмовних контактів, з лінгвогеографії говорів, писав про синхронний та діахронний аспекти вивчення діалектного синтаксису. Його цікавила історія українського мовознав- ства та історія української літературної мови, ономастика, проблеми школи та педагогіки, краєзнавства, культури української мови. Професор В.І.Добош як людина, науковець і педагог належав до плеяди найкращих науковців-філологів не тільки Закарпаття, а й усієї України.

СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО АНТРОПОНІМА ІВАН КАРПОВИЧ ПІДІПРИГОРА В РОМАНАХ ВЛАДИСЛАВА ІВЧЕНКА

Анастасія Вегеш — 2024-11-21

Стаття присвячена дослідженню літературно-художнього антропоніма Іван Карпович Підіпригора, який функціонує в ретророманах Владислава Івченка.

Метою нашого дослідження є аналіз інформаційного заряду (символічного значення) найменувань головного героя, а також апелятивів, які доповнюють літературно-художні антропоніми. Наше завдання – довести, що літератур- но-художні антропоніми творять образи, а заголовок і текст – взаємопороджувальні величини.

Доведено, що символізм літературно-художніх антропонімів, зумовлений суспільно-історичними змінами та но- вими естетичними та етичними орієнтирами, значно збагачує художнє мовлення. З’ясовано, що в літературно-художньому антропонімі Іван Карпович Підіпригора – генетичний код українців, наша історія й сучасність, тому власна назва в художніх творах В. Івченка стає вагомим засобом відтворення національної традиції, формує свідомість персонажа. Літературно-художній антропонім Іван Карпович Підіпригора стає символом мудрого, доброго, трохи хитрого та кумедного українця.

Доведено, що прізвище Підіпригора – антропонім фольклорного походження, який має стосунок до казкових велетнів, на що теж повною мірою вказує внутрішня форма прізвиська. Імена богатирів з народного епосу незмінно вживаються як уособлення сили народу, тому знаменитий сищик із українським прізвищем став стовпом (можна міркувати – горою) самодержавства. Прізвище вирізняється підвищеним експресивно-стилістичним забарвленням та семантичним наповненням. Звернено увагу на можливість творення прізвиська в козацькому середовищі. Відомо, що в козаків існував звичай давати найменування, в основі якого був закладений жарт або гумор. І літературно-художній антропонім, і образ тісно переплітаються, доповнюють одне одного.

Наголошено на великому змістовому навантаженні та художній інформації словосполучення найкращий сищик, яке автор виносить у заголовки всіх романів про Івана Карповича.

Наше дослідження дозволило дійти висновку про те, що найменування персонажа стало іменем-символом образу українця, який у круговерті подій зумів зберегти свою ідентичність.

ВИКЛАДАННЯ ФРАЗЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НА УРОКАХ У СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ

Наталія Венжинович — 2024-11-21

Стаття присвячена проблемам викладання фразеології української мови на уроках у середній школі. Методичні аспекти вивчення фразеології у школі досліджували О. Плющ, О. Ткачук, С. Дубовик та І. Кучер. У той же час специфіка вивчення фразеологізмів із ключовими словами-соматизмами у середній школі залишається на перифе-рії наукових досліджень, що зумовлює необхідність вивчення цієї теми.

Об’єкт дослідження – фразеологізми української мови з ключовими словами-соматизмами.

Предметом дослідження є форми та методи роботи над фраземами з ключовими словами-соматизмами на уроках української мови у 6 класі.

Мета дослідження – вивчення специфіки викладання фразеології української мови на уроках у 6 класі (на матеріалі фразем із ключовими словами-соматизмами).

Виконання поставленої мети зумовило реалізацію таких завдань: 1) узагальнити поняття фразеологічної одиниці, їх класифікацію; 2) дослідити фраземи із ключовими словами-соматизмами у контексті джерел виникнення фразеології; 3) запропонувати форми та методи роботи над фраземами із ключовими словами-соматизмами на уроках української мови у 6 класі; 4) описати лінгвометодичні засади вивчення фразеології з ключовими словами-соматизмами в основній школі.

Методи дослідження. Ураховуючи специфіку теми дослідження та поставлені завдання, за основу обрано метод лінгвокультурологічного аналізу та описовий метод. Крім цього, метод систематизації та класифікації забезпечив чітке групування поглядів дослідників на аналізовану проблему.

У результаті проведеного дослідження автори доходять висновку про те, що доцільно використовувати таку систему вправ та завдань при вивченні фразем із соматичним компонентом на уроках української мови: тлумачення понять фразеології, класифікація фразеологізмів та їх властивості; вибіркова робота, яка містить пошук фразеологізмів у текстах або проведення вибіркових диктантів; пояснення змісту фразеологічних висловів, роботу зі словниками, що допомагає зрозуміти їх значення; добір фразеологізмів за аналогією та контрастом, зокрема синоніми й антоніми; складання словничків фразеологізмів за стрижневим словом, що допомагає усвідомити різноманітні варіанти вживання вислову; розподіл фразеологізмів за тематичними групами для систематизації знань та їх кращого запам’ятовування; закріплення вмінь використовувати фразеологізми в мовленні через введення їх у речення, тексти та визначення синтаксичної ролі.

РУКОПИСНА КАРТОТЕКА ВАСИЛЯ НІМЧУКА ЯК ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СЛОВОЗМІНИ ІМЕННИКІВ У ГОВІРКОВОМУ МОВЛЕННІ

Алла Галас — 2024-11-21

У статті описано особливості словозміни іменників у говірці с. Довге Закарпатської області за ма- теріалами рукописної картотеки професора Василя Німчука. На основі підготовленої до друку, систематизованої і проаналізованої частини матеріалів рукописної картотеки представлено словозмінні моделі іменників у рідній говірці вченого. Наведені в статті рукописні матеріали оприлюднюються вперше (за винятком поодиноких прикладів, які були опубліковані в статтях раніше).

Відомо, що В.В. Німчук працював над укладанням картотеки для майбутнього словника говірки рідного села. Матеріали, які містить картотека – це багаторічні записи унікального лексичного і фразеологічного діалектного мате- ріалу, який репрезентує самобутність говірки села Довге в контексті закарпатського говору й інших говорів української мови. У матеріалах картотеки зберігаються не тільки діалектні лексичні одиниці, частина яких архаїзувалася в говірці, значна кількість фразем і паремій, реґіональний ономастичний матеріал, а й численні фіксації відмінкових парадигм іменників. Картотека засвідчує увагу вченого до всіх рівнів мовної системи говірки, зокрема до специфічних морфо- логічних явищ, що демонструють численні примітки, підкреслені архаїчні форми частин мови, історичні коментарі (стислі і докладніші) до форм іменників, приклади говіркових та міжмовних паралелей, а також парадигми відміню- вання іменників у говірковому мовленні, у якому збережені наслідки словозміни іменників давніх іменних основ. Запи- си вченого фіксують збережені в говірковому мовленні архаїчні форми відмінювання іменників чоловічого, жіночого, середнього родів, іменників pluralia tantum.

Виокремлення типів словозміни іменника в говірці с. Довге здійснено в результаті аналізу текстів різного обсягу, що становлять, як правило, ілюстрації до діалектної лексики. Особливості словозміни іменників представлені в статті за принципом родової диференціації, у межах кожного роду проаналізовані парадигми відмінювання іменників в од- нині і множині.

Представлений матеріал дає можливість простежити рефлекси давніх відмінкових форм, з’ясувати динаміку іменникової словозміни в діалектному мовленні.

МОВНА КАРТИНА СВІТУ ГУЦУЛІВ КРІЗЬ ПРИЗМУ ХУДОЖНЬОЇ МОВИ. КОГУТ

Василь Ґрещук — 2024-11-21

Важливим, актуальним завданням сучасного мовознавства є різнобічні дослідження мовних картин світу, зокрема регіонально-діалектних, адже вони дають змогу визначити, як, у який спосіб навколишня дійсність відображається у свідомості людини через мовні одиниці та категорії. З огляду на зазначене не викликає сумнівів ак-туальність вивчення сегмента гуцульської діалектної мовної картини світу в частині лексико-семантичних виявів діа-лектного слова когут. Метою статті є висвітлення сегмента гуцульської діалектної мовної картини світу крізь призму української художньої мови в межах семантичного простору діалектизму когут ‘півень’. Досягнення сформульованої мети передбачало аналіз розгортання семантичного простору діалектизму когут в семантико-парадигматичному, сло-вотвірному та синтагматичному напрямках. Оскільки йдеться про моделювання сегмента мовної картини світу крізь призму художньої мови, то розгортання семантичного простору слова доповнено ще одним вектором – художньо-образним, який ґрунтується на реалізації можливостей слова в образотворенні в художньому тексті. Встановлено, що лексико-семантичну структуру гуцульської лексеми когут у її художній версії формують чотири лексико-семантичні варіанти: 1) ‘півень, самець курки’, 2) ‘перо глухаря, півня, яким оздоблюють крисаню, капелюх’, 3) перен. ‘жандарм’, 4) перен. ‘той, хто упадає коло жінок, залицяльник’. Словотвірне розгортання семантичного простору діалектизму когут репрезентовано похідними від нього дериватами когутєк, когутик, когутки, когут-глухар із різними лексич-ними значеннями. Синтагматичний вимір розгортання семантики діалектизму когут виявляється у складі багатьох як вільних, так і фразеологізованих словосполучень. Художньообразний вектор розгортання семантичного простору діалектизму когут пов’язаний із переносними, образними значеннями в тексті та у поширеному функціонуванні його в ролі об’єкта порівнянь. Отже, модельоване у художній мові складноструктуроване лінгвально-ментальне утворення когут посідає важливе місце в мовній картині світу гуцулів, про що свідчать широке лексико-семантичне розгалужен-ня однойменного діалектизму, його словотвірна, фраземоутворювальна та образотворча активність.

ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ГРУПИ ДІАЛЕКТНОЇ ЛЕКСИКИ ЯК ЗАСІБ УТІЛЕННЯ ГАЛИЦЬКОГО КОЛОРИТУ В ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ Ю.П.ВИННИЧУКА: НАЗВИ ОСІБ

Марія Дружинець — 2024-11-21

Праця присвячена аналізу наддністрянських різнорівневих діалектних одиниць у прозі Ю. П. Винничука, зокрема визначено специфіку їхньої репрезентації в художньому тексті та ґрунтовно проаналізовано лексико-семантичну групу діалектної лексики «Назви осіб».

Метою розвідки є з’ясування індивідуально-авторської специфіки представлення наддністрянських лінгвальних елементів у прозовій творчості Ю. П. Винничука, зокрема лексико-семантичної групи «Назви осіб». Завдання: сформувати корпус використаних письменником наддністрянських говіркових одиниць; виявити та схарактеризувати специфіку репрезентації діалектних елементів у прозових творах Ю. П. Винничука; окреслити основні тематичні гру- пи діалектної лексики та з’ясувати семантику діалектизмів ЛСГ «Назви осіб» за допомогою діалектних словників.

Лексико-семантична група на позначення осіб є однією з найбільш розгалужених і номінативно різноманітних. Діалектна лексика у творах Ю. П. Винничука виконує важливі стилістичні та художньо-естетичні функції, зокрема від- творює місцевий колорит описуваних подій, створює мовну характеристику персонажів, які є носіями певного говору, а також індивідуалізує авторське мовлення.

Отже, ЛСГ на позначення назв осіб є вагомою частиною діалектної лексики в аналізованих художніх текстах, які виконують функції ідентифікації та репрезентації персонажів, зокрема характеризують їх за родинними стосунками, родом діяльності, зовнішніми або внутрішніми рисами тощо. Введення в художній текст різнорівневих лінгвальних елементів наддністрянського говору увиразнює мовленнєву характеристику персонажів твору, сприяє точному зобра- женню їхнього повсякденного життя та відтворенню особливостей галицького менталітету.

Проаналізовані діалектні елементи є багатогранним явищем і виконують низку важливих стилістичних функ- цій у структурі художнього тексту: номінативну, експресивну, розпізнавальну, функцію етнографічної достовірності, функцію типізації мови персонажів, функцію забезпечення художньої переконливості. Крім цього, діалектизми віді- грають важливу роль у розбудові художньої образності й тропіки, а також у збагаченні стилістичних джерел текстотво- рення та збагачення літературної мови.

ЄВГЕН ГРИЦАК – ДОСЛІДНИК ПОДІЛЬСЬКИХ ГОВІРОК

Борис Коваленко — 2024-11-21

Подільський говір – один із говорів волинсько-подільської групи південно-західного наріччя, поширений на території історичного Поділля.

Подільські говірки мають елементи старожитності та архаїчності, вирізняються особливими регіональними рисами, але через своє ареальне поширення виявляють досить розгалужені взаємовпливи з іншими південно-західними та південно-східними говорами. Численні територіально-адміністративні зміни в межах регіону, міграція та еміграція його мешканців зумовили багатоманіття зональних варіантів подільського типу традиційно-побутової культури. На різних мовних рівнях подільського говору спостерігаємо неоднорідні діалектні особливості, що чітко окреслюють західну та східну зони.

На початок ХХ ст. припадають перші спроби лінгвістичного опрацювання цього говору. Автори – Г.К. Голоскевич, О.І. Сорочан, В.М. Отроковський, Б.М. Яцимирський, Є.К. Тимченко, Є.М. Грицак, Є.М. Рудницький – визначили приналежність досліджуваної говірки до певного наріччя, окреслили її мовні особливості переважно фонетичного рівня.

Цінною для мовознавців, насамперед діалектологів, залишається розвідка “Говірка села Могильної Гайсинського повіту на Поділлі” Євгена Грицака.

У нашій статті проаналізовано працю вченого, зіставлено риси подільського говору з тими особливостями, які зафіксував дослідник у с. Могильна та прилеглих територіях. З’ясовано, що зразки народного мовлення відбивають певною мірою подільські вимовні риси: наявність вставних л’, н’ після губних приголосних; твердий р на місці норма- тивного р’; форми 3-ї ос. одн. і множ. теперішнього часу і 2-ї ос. множ. наказового способу на стверділий кінцевий -т; неподвоєнні м’які приголосні: житя весіля та ін. Цей цікавий матеріал, який презентує основні ознаки подільського говору, може слугувати цінним і надійним джерелом для вивчення динаміки діалектного мовлення Поділля.

КОМЕНТАРІ ДО ПАРЕМІЙ І ФРАЗЕМ У ДОСЛІДЖЕННІ ЕТНОЛІНГВІСТИКИ

Наталія Коваленко — 2024-11-21

Актуальність досліджень етнолінгвістичних коментарів (укладачів словників, носіїв говірок та ін.) до прислів’їв і приказок, фразем, сталих порівнянь ґрунтується на пошуках закономірностей творення та вживання цих мовних одиниць, з’ясування механізму конструювання вторинних семіотичних систем, їхній здатності «утримувати» архаїзми, історизми, етнографізми навіть у разі втрати обрядодії, звичаю тощо, можливості в реалізації розуміння та характеристик процесів життя.

У статті досліджено види коментарів до паремій та фразем, зроблені укладачами словників різного типу, фоль-клористами, зрештою – носіями говірок, які через автокоментування у зв’язних текстах пояснюють походження чи значення сталих висловів. У лексикографічних працях української мови, збірках діалектних текстів різних часових проміжків відображено всю поняттєво-логічну систему навколишнього реального світу в розумінні етносу. Коментарі в словникових статтях, докладні описи історії постання паремій чи фразем у текстах через оповідки, анекдоти, буваль-щини та ін., а також розповіді про елементи обрядів та звичаїв, перестороги, табу й прикмети є важливим джерелом для досліджень народного розуміння шляхів творення цих мовних одиниць, їх мотивацій та образності, визначення й обґрунтування явища збереження назв.

Спостережено, що в живому говірковому мовленні постійно відбуваються поновлення форм і семантики, поява нових мотивацій, усе ж від покоління до покоління передаються знання, народне розуміння історії творення цих мов-них формул. На ґрунті метафоризованого переосмислення явищ витворилися фраземи, що засвідчують своєрідність мислення та світобачення етносу, побудованих на національних світоглядних принципах.

Цінність етнолінгвістичних коментарів полягає також у фіксації локальних варіантів різних мовних одиниць, що дозволить дослідити динамічні процеси в межах говору та української мови загалом.