Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Філологія

ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНИЙ СПОСІБ ТВОРЕННЯ ІМЕННИКІВ НА ПОЗНАЧЕННЯ ОСОБИ У СЛОВАЦЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ

Леся Буднікова, Ольга Мадяр — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається творення назв осіб у словацькій мові лексико-семантичним способом. Наводяться лексико-семантичні групи та моделі назв осіб словацької мови, утворені метафоризацією. Усі назви словацької
мови зіставляються з відповідними назвами української мови.
Актуальність дослідження зумовлена тим, що лексико-семантичний спосіб словотворення є одним із важливих
механізмів поповнення словникового складу слов’янських мов. Він передбачає зміну значення вже існуючого слова,
у результаті чого з’являється нове слово без зміни його форми. Особливо продуктивним цей спосіб є при творенні
назв осіб, адже мова постійно адаптується до змін у суспільстві, відображаючи нові соціальні явища, професії, риси
характеру тощо.
Метою нашої статті є порівняти творення назв осіб лексико-семантичним способом у словацькій та українській
мовах. Передбачаємо розглянути назви осіб, утворені тільки метафоризацією та покласифікувати їх за словотвірними
моделями. При цьому застосовується принцип опису словотвірних моделей «від назви до назви», запропонований
Л.Р. Шпачук. Застосовуючи класифікацію Л.Р. Шпачук, зібраний матеріал поділяємо за сферами його використання
на 5 лексико-семантичних груп: назви сфер життя і діяльності людини, назви об’єктів та предметів побуту, назви
тваринного світу, назви рослинного світу, назви природних явищ і станів.
Зіставний аналіз показав, що як у словацькій, так і в українській мовах лексико-семантичні деривати утворюються на основі подібності (за зовнішністю або характером) людини з певною істотою, предметом чи рослиною, наприклад, kocur, lišiak, varecha; баран, бик. У словацькій та українській мовах метафоризуються назви: 1) рослин, предметів, істот, які добре відомі людині, повадки або звички яких добре вивчені людиною або відразу впадають у вічі;
2) рослин або тварин, які вирізняються своєю незвичністю, екзотичністю. Здебільшого дані назви позначають негатив-
ні риси людини, на які вказують аби людина усувала їх і більше не повторювала.

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ АНТРОПОНІМІКОН РОМАНУ «АМАДОКА» СОФІЇ АНДРУХОВИЧ

Анастасія Вегеш — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

Сьогодні ономасти активно вивчають власні імена в художніх творах сучасних авторів. Відомо, що
майстри слова стараються вибирати найменування персонажів так, щоб вони якнайповніше розкривали характер,
стиль життя, зовнішність, щоб працювали на формування образу. Наша стаття присвячена дослідженню власних назв
героїв із роману «Амадока» Софії Андрухович. Визначено виражальні можливості літературно-художніх антропонімів, їх характеристичний потенціал.
Мета – проаналізувати літературно-художній антропонімікон роману «Амадока» С. Андрухович. Наше завдання
– довести, що літературно-художні антропоніми роману «Амадока» виконують низку функцій, а найпоширенішим засобом реалізації інформаційно-оцінної функції є внутрішня форма оніма.
Доведено, що літературно-художні антропоніми роману «Амадока» характеризують героїв за національною
ознакою, тому ціла низка імен та прізвищ зараховано до відповідної антропосистеми. Інформаційно-оцінна характеристика закладена в іменах і прізвищах героїв. Доонімна семантика найменувань головних героїв спрацьовує в тексті,
авторська характеристика сприяє розкриттю цієї інформації. З’ясовано, що літературно-художні антропоніми мають
потужний заряд, який характеризує героїв, сприяє формуванню образів. Авторка часто використовує розмовні здрібніло-пестливі або згрубілі варіанти імен, що вказує на її ставлення до персонажів. Значну увагу письменниця приділила
хронологічно значущим літературно-художнім антропонімам, які є маячками конкретного часового відрізка.
Отже, питомо українська лексика та регіональний антропонімікон є основною базою для творення літературно-художніх антропонімів роману «Амадока» Софії Андрухович. Власні назви героїв відповідають місцю та часові,
етнічній кваліфікації, несуть важливу інформацію. С. Андрухович не просто повертає пам’ять людей, вона збирає забуті імена, а ті, що відомі, наповнює новим змістом. Вона розкриває секрети чарівності оніма в романі, заставляє його
працювати на сюжет, композицію, жанр. Проведене дослідження дає право стверджувати, що серед широкого спектру
виражальних засобів у художніх творах важливе місце належить літературним онімам.

ФРАЗЕОЛОГІЗМИ З КЛЮЧОВИМИ СЛОВАМИ-СОМАТИЗМА- МИ В РОМАНІ-БАЛАДІ В. ШЕВЧУКА «ДІМ НА ГОРІ»

Наталія Венжинович — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У пропонованій статті описано фразеологізми з ключовими словами-соматизмами, зафіксовані автор-
кою в романі-баладі В. Шевчука «Дім на горі». Фразеологія належить до тих галузей сучасної лінгвістики, яка привертає особливу увагу дослідників, оскільки фразеологічний склад мови – це невичерпне джерело народної мудрості,
на основі якого можна будувати як лінгвістичні, так і культурно-етнографічні дослідження. Значна кількість фразеологізмів представлена у творах багатьох українських письменників, зокрема видатного сучасного прозаїка В. Шевчука.
Фразеологізми стали об’єктом дослідження багатьох вітчизняних лінгвістів, зокрема: Н. Бабич, Н. Венжинович,
М. Демського, М. Жуйкової, Ж. Краснобаєвої-Чорної, О. Левченко, О. Селіванової, Л. Скрипник, В. і Д. Ужченків та ін.
Актуальність теми полягає у тому, що мова роману-балади «Дім на горі» В. Шевчука насичена фразеологізмами,
а тому потребує аналізу та докладного вивчення. Зазначимо, що у творі є багато фразем, які підкреслюють індивідуально-художній стиль автора. Мета дослідження – дослідити фразеологічні одиниці в романі-баладі «Дім на горі» В. Шевчука як репрезентанти авторської майстерності у відтворенні літературних образів. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що запропоновано тематико-ідеографічний аспект дослідження фразем у зазначеному творі; виокремлено
найбільш репрезентативні фразеологізми зі складниками-соматизмами на позначення фізичного та емоційного стану
людини й загальновживані (не зафіксовані у словниках) фразеологічні одиниці.
Проведене дослідження засвідчує неабияку майстерність автора у відтворенні особливостей життя, побуту, традицій та вірувань персонажів. Досліджено, що фраземи яскраво передають риси характеру, зовнішність, поведінку,
фізичний та емоційний стан героїв. В. Шевчук активно використовує у стійких висловах як ключові такі слова: земля,
душа, серце, око, голова кров, рука, погляд тощо. За допомогою фразем автор зумів вдало зосередити увагу на позна-
ченні фізичного та емоційного стану персонажів.

ПРОНОМІНАТИВНИЙ АДʼЄКТИВ ЯК ЗАСІБ ТЕКСТОТВОРЕННЯ

Надія Гериш — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвяченопрономінативному
ад’єктиву як засобу текстотворення, який має дві позиції, а
саме: займенник це використовується як звичайне субстантивне слово або займенник це використовується як один із
головних компонентів біномінативного речення.
Актуальним є визначення ролі анафоричних відношень у семантичній організації речення та суміжних синтаксичних конструкціях. Відомо, що людина у мисленнєво-комунікативній діяльності оперує не стільки мовними одиницями, а скільки конструктами, які мають різноманітну маніфестацію у синтаксичних моделях та тексті.
Мета дослідження – дослідити та описати актантні (аргументні) та предикатні анафоричні відношення з прономінативним ад’єктивом.
Виконання поставленої мети зумовило реалізацію таких завдань: 1) узагальнити поняття анафоричних відношень
як різновид семантичних; 2) дослідити анафоричні відношення з прономінативним адʼєктивом це у художньому тексті.
Звернено увагу на те, що займенник це є універсальним анафоро-дейктичним словом, яке може відсилати до
будь-якого фрагмента тексту. Анафоричний конструкт співвідноситься з антецедентом (смисловим джерелом), який
репрезентований семантичними актантами та семантичними предикатами. З позицій семантичного синтаксису виділено актантну і предикатну анафори. Під актантною (аргументною) анафорою розуміємо відношення між семантичними актантами (аргументами), які полягають в тому, що в смисл одного семантичного актанта входить відсилання
до другого, під предикатною – відношення між анафоричним конструктом це і предикатом. Антецедент як компонент
анафоричних відношень репрезентований кількома типами конструкцій: окремими словами, словосполученнями,
цілісною синтаксичною конструкцією, великими відрізками тексту, а саме: іменником з прийменником, субстантивованим прикметником, дієслівним словосполученням. Займенник це в синтаксичних конструкціях може виступати
субʼєктом і обʼєктом. Зв’язок між анафоричним конструктом та антецедентом встановлюється на рівні однієї синтаксичної конструкції або на рівні суміжних синтаксичних конструкцій, абзаців. Анафоричний зв’язок може поєднувати предикативні частини синтаксичної конструкції, суміжні синтаксичні конструкції і водночас виступає засобом
зв’язування інформації в тексті. Займенник це вживається у випадку відсилання адресата до попереднього контексту
– ретроспективних анафоричних відношень, які утворюються в результаті згадування прономінативним ад´єктивом це
предиката з семантичними аргументами (актантами), а також у випадку відсилання до наступних фрагментів контексту – проспективних анафоричних відношень, які утворюються за допомогою препозиції займенника це та постпозиції
предиката з аргументами (актантами). Прономінативний адʼєктив це співвідноситься із наступним антецедентом, що
й кваліфікуємо як катафоричні відношення. Займенник це переносить смисл однієї синтаксичної конструкції в другу
синтаксичну конструкцію і робить її залежною від першої. При предикативних анафоричних відношеннях анафоричний конструкт може співвідноситися з однією клаузою, двома клаузами, трьома клаузами, п’ятьма клаузами. Висвітлено участь ад’єктиву у вираженні актантної, предикатної та предикативної анафор.
Як показують результати дослідження, займенник це слугує засобом компресії, економії тексту, а також співвід-
несення з окремим словом, словосполученням, реченням чи текстом, виступаючи водночас засобом як граматичної,
так і семантичної організації тексту. Прономінативний ад´єктив це виступає одним із компонентів когезії текстової
організації.

МАШИННИЙ ПЕРЕКЛАД ТА ЙОГО ПОСТРЕДАГУВАННЯ ЯК ЗАСОБИ ФОРМУВАННЯ ОСНОВ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

Ігор Головаш, Тетяна Щербина — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

Метою статті є вивчення ролі машинного перекладу (МП) та його постредагування (ПР) у формуванні
основ перекладацької компетенції філологів, а також визначення впливу МП на традиційні методи перекладу.
Актуальність дослідження полягає в потребі розвитку перекладацької компетенції у зв’язку з активним використанням технологій машинного перекладу та його постредагування в сучасній практиці перекладу. Інтеграція МП та ПР
має значний вплив на ефективність перекладу, підвищуючи продуктивність і якість роботи перекладачів.
Мета статті – проаналізувати вплив МП на традиційні методи перекладу, оцінити переваги та недоліки постре-
дагування. Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань: визначити необхідні навички для ефек-
тивного використання МП та ПР; зробити огляд спеціалізованих програм і платформ для постредагування; розробити
орієнтовний порядок роботи з текстом у процесі ПР.
Дослідження виявило важливі складники перекладацької компетенції, зокрема знання та навички, необхідні для
роботи з різними видами перекладу, включаючи письмовий, зорово-усний та синхронний. Автори також проаналізу-
вали найкращі програми та платформи для постредагування, такі як SDL Trados Studio, MemoQ, MateCat, і звернули
увагу на переваги використання практик TAUS для підвищення якості ПР. Запропоновано покроковий порядок роботи
з текстом, що включає визначення цільової аудиторії, стратегію перекладу та виявлення потенційних помилок в МП.
Машинний переклад та постредагування відіграють важливу роль у формуванні перекладацької компетенції,
зокрема завдяки навичкам ефективного використання технологій та платформ. Підвищення обізнаності про типові помилки МП дозволяє постредакторам працювати ефективніше та зберігати час на перевірку перекладу. Це дослідження
підтверджує важливість постійного розвитку перекладачів у напрямку використання новітніх технологій для досягнення високої якості перекладу.

КОНКУРЕНЦІЯ ТА КОМПЛЕМЕНТАРНІСТЬ ДВОХ ТИПІВ ВІДАНТРОПОНІМНИХ ПРИКМЕТНИКІВ У СЛОВАЦЬКІЙ МОВІ

Яна Кесселова — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

V slovenčine pozorujeme varírovanie dvoch typov deantroponymických adjektív, individuálnych vzťahových
adjektív (Trumpova administratíva, Einsteinove vlasy, Tarantinov čierny humor) a vlastných vzťahových adjektív so sufixom
-ovský (trumpovská administratíva, einsteinovský účes, tarantinovský čierny humor). Exemplifikácie dokumentujú, že varírovanie
jestvuje aj v súvýskytoch s identickými substantívami, avšak pevnosť kolokátov identická nie je. Vzniká otázka, v čom
sú kolokačné paradigmy dvoch typov adjektív špecifické a v čom sa vzájomne dopĺňajú. Možno v súčasnom textovom „správaní
sa“ pozorovať kontinuitu so starším stavom vývinu? Máme na mysli fakt, že kým individuálne vzťahové adjektíva (IVA)
slovenčina prevzala z praslovančiny, vzťahové adjektíva sú produktom neskoršej fázy vývinu jazyka (ale aj ontogenézy reči).
Štúdia je založená na korpusových metódach výskumu. Výskumným materiálom je subkorpus publicistických textov prim-10.0-public-inf Slovenského národného korpusu. Analýza kolokačných paradigiem prináša tieto zistenia.
a) Substantíva v kolokačnej paradigme IVA intenzifikujú ich povahu – kódovať vzťah k jedinečnej bytosti. Súčasťou
kolokačných paradigiem IVA sú substantíva pomenúvajúce existenciu, osobnostné charakteristiky človeka, materiálne veci
v jeho vlastníctve, príbuzenské a iné medziľudské vzťahy, výsledky myšlienkovej a komunikačnej aktivity. Typicky sa s individuálnymi
vzťahovými adjektívami spájajú aj pomenovania výsledkov kreativity jednotlivca z oblasti „zdroja slávy“ osoby,
ktorej meno je motivantom adjektíva.
b) Substantíva v kolokačných paradigmách adjektív na -ovský umožňujú prehodnotenie čisto vzťahového významu adjektíva
na špecifické významy typickosť, pôvodca, podobnosť, plurálnosť, dedikačný a kvalifikačný význam. Individuálne
vzťahové adjektíva sú konkrétnejšie a kongruentné so substantívami, podporujúcimi vzťah k individuálnej bytosti, adjektíva na
-ovský kódujú abstraktnejšie a kontextovo variabilnejšie vzťahy náročnejšie na interpretačnú aktivitu percipienta textu.

БУКОВИНСЬКІ СТІЙКІ НАРОДНІ ПОРІВНЯННЯ У СЛОВНИКУ «ФРАЗЕОЛОГІЗМИ ТА ПАРЕМІЇ ЧЕРНІВЕЧЧИНИ»

Галина Кузь — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У статті на матеріалі словника «Фразеологізми та паремії Чернівеччини» проаналізовано буковинські
діалектні стійкі народні порівняння. Мета – здійснити комплексний системний опис компаративних фразеологізмів
Чернівеччини з погляду їх семантики, представити ідеографічну, структурну класифікації, а також виявити регіональні
риси аналізованого пласту фразеології.
Аналіз порівняльних фразеологізмів у буковинських говірках засвідчує їхню значну антропоцентричність. Найбільш численною є група фразеологізмів, що описують людину: її зовнішність, внутрішні риси, діяльність, стосунки,
емоційний стан. Менш представленими є групи, що характеризують дії, предмети та ситуації, що вказує на домі-
нування людського чинника у мовній картині світу. Порівняльні фразеологізми буковинських говірок демонструють
значну перевагу негативних оцінних значень над позитивними. Значна частина КФ містить іронічне або жартівливе забарвлення, висміюючи людські недоліки. Структурний аналіз показав існування одночленних та багатокомпонентних
фразеологізмів. Одночленні (атрибутивні) порівняльні фраземи характеризуються простою структурою (порівняльний
сполучник + об’єкт порівняння), тоді як багатокомпонентні (сценарні) містять додаткові контекстуальні елементи, що
деталізують значення порівняння.
Образи порівнянь можна поділити на антропні та неантропні. Антропні включають етноніми, власні імена, теоніми, міфоніми та назви людей за соціальним статусом чи професією. Неантропні охоплюють порівняння із тваринами, рослинами, предметами побуту, явищами природи тощо.
Порівняльні фразеологізми буковинських говірок відображають світогляд, культуру та оцінні пріоритети носіїв
діалекту, а також є носіями традиційних уявлень про норми поведінки, соціальну ієрархію та систему цінностей.

РІЗДВО НА ЗАКАРПАТТІ: ЕТНОЛІНГВІСТИЧНИЙ НАРИС

Ольга Миголинець — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

Християнські релігійні й народні свята активно вивчалися релігієзнавцями, етнографами та мовознавцями.
Календарно-обрядова лексика містить інформацію про традиційну духовну і матеріальну культуру народу.
Тому її фіксація, систематизація та аналіз у різних аспектах є першочерговим завданням українських мовознавців.
Проте досі не вивчені мовні явища, які презентують календарно-обрядову лексику в закарпатських говірках. Раніше
ми вже звертали увагу на антропоніми в складі календарно-обрядової лексики та календарно-обрядові назви літнього
та осіннього циклів. У пропонованій статті подаємо спостереження над найбільш відомими і величними святами для
всіх українців – різдвяними. Цей аналіз здійснюється в етнолінгвістичному аспекті. Зокрема звертаємо увагу на їх компонентний склад, лексико-граматичну характеристику та внутрішню форму. Назви на означення Різдва, засвідчені в закарпатських говірках, у фонетико-словотвірних варіантах із тотожним чи близьким значенням, функціонують і в інших
говорах української мови. Деякі з них збігаються з літературними відповідниками. Як видно із зібраної нами лексики,
календарно-обрядова лексика характеризується широкою варіантністю. Деякі з цих назв своїм походженням сягають
ще праслов՚янської доби. Крім того, подаємо невеликі транскрибовані тексти, в яких описаний цей обряд. Зокрема в
текстах подається інформація про Святий вечір, випікання обрядової хлібини, приготування дванадцяти пісних страв.
Також наводяться повір՚я, які існували на Святвечір, описується обряд колядування на Святвечір і перший день Різдва,
подається інформація про дійових осіб, які беруть участь у різдвяному мінідійстві, а також про заборони, які існували
впродовж цього часу. На матеріалі діалектних текстів можна ознайомитися з обрядовими дійствами та звичаями, які
відбуваються на Закарпатті. Саме в цих текстах засвідчене багатство духовної та матеріальної культури представників
закарпатських говірок.

ПСИХОЛІНГВІСТИЧНИЙ ПІДХІД ДО ФОРМУВАННЯ ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В АНГЛОМОВНОМУ ЮРИДИЧНОМУ ДИСКУРСІ

Володимир Павлов — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто психолінгвістичний підхід до формування термінологічної компетентності студентів-юристів у межах англомовного юридичного дискурсу. Особливу увагу приділено проблемам, пов’язаним із засвоєнням юридичної термінології: високий рівень лексичної насиченості текстів, багатозначність термінів, наявність
архаїзмів, латинізмів та формалізованих структур, що утруднює інтерпретацію і продуктивне мовлення студентів.
У межах теоретичної частини статті проаналізовано ключові поняття: «термінологічна компетентність», «юридичний дискурс» та «психолінгвістика у вивченні іноземної мови». Представлено огляд наукових підходів, серед яких
особливо виділено когнітивну лінгвістику, концепцію семантичних сіток, моделі довготривалого збереження термінів
у пам’яті, а також взаємодію мисленнєвих операцій (класифікації, аналізу, порівняння) із процесами засвоєння спеціалізованої лексики.
З метою емпіричного підтвердження гіпотези про ефективність психолінгвістично обґрунтованої методики на-
вчання юридичної термінології, проведено експериментальне дослідження на базі юридичного факультету. Участь
взяли 60 студентів, поділених на контрольну та експериментальну групи. Навчання експериментальної групи здійсню-
валося за авторською методикою, що поєднувала контекстуальне вивчення термінів, асоціативне картування, когнітивно-аналітичні вправи, мнемонічні стратегії та інтерактивні інструменти на основі штучного інтелекту.
Для оцінювання результатів використано чотири типи завдань: тест на лексичну ідентифікацію, вправа на контекстуальне вживання термінів, письмова продуктивна вправа та опитувальник саморефлексії. Результати продемонстрували суттєве зростання рівня термінологічної компетентності в експериментальній групі: середній показник правильних відповідей зріс з 52 % до 82 %, тоді як у контрольній групі лише з 54 % до 62 %. Крім того, студенти експериментальної вибірки продемонстрували вищу точність у вживанні термінів, граматичну і стилістичну адекватність, а
також кращі результати в письмовому мовленні.

ІМЕНУВАННЯ ЖІНОК У ЧЕСЬКИХ ПИСЕМНИХ ПАМ’ЯТКАХ ДОПРІЗВИЩЕВОГО ПЕРІОДY

Наталія Петріца — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

Пропонована стаття продовжує вивчення питань функціонування та розвитку чеської антропонімійної системи допрізвищевого періоду. У статті здійснено аналіз засобів та способів творення жіночих антропонімних
формул, зафіксованих у чеських писемних пам’ятках допрізвищевого періоду. Джерельну базу дослідження складають
різнотипні документи: правові акти, хроніки, листування, також міські та церковні книги XI–XVІІ століть, що дозволяє
простежити динаміку розвитку жіночої антропонімії впродовж кількох століть. У роботі класифіковано основні формули номінації жінок: однолексемні (особові імена), дво- трилексемні антропонімійні формули (особове ім’я + родовий чи шлюбний антропонім), моделі, що містять вказівки на соціальний статус, професійну належність або сімейні
зв’язки (наприклад, згадки про батька, чоловіка, прізвисько чи місце походження).
Особливу увагу приділено семантичним особливостям і граматичним маркерам, що відображають гендерну специфіку та соціокультурні трансформації середньовічного й ранньоновітнього чеського суспільства. Проаналізовано
різницю у формах іменування представниць різних соціальних верств – шляхти, міщанства, селянства – та специфіку
відображення жіночої номінації у писемних пам’ятках різного стилю. Виявлено, що впродовж досліджуваного періоду
поступово змінюється статус жінки в суспільстві, що відбивається і в практиках іменування.
У роботі також розглядаються питання функціонування суфіксальних формантів, характерних для жіночих антропонімів, їх роль у вираженні родинних та соціальних зв’язків. Результати дослідження дозволяють глибше зрозуміти еволюцію чеської жіночої антропонімії та її взаємозв’язок із суспільними трансформаціями; окреслити особливості
чеських жіночих антропонімійних формул допрізвищевого періоду в загальнослов’янському контексті.

СИМВОЛІЗАЦІЯ ПРЕДМЕТНИХ НАЗВ У МОВОТВОРЧОСТІ ФЕДОРА ПОТУШНЯКА (на матеріалі поетичних збірок «Пори року», «Поезії», «Далекі вогні», «Хвилини вічності»)

Ганна Сньозик — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається проблема словесних символів у мові художньої літератури на прикладі творчості Федора Потушняка. Здійснено аналіз лінгвістичних досліджень, присвячених символізації. У роботі виокремлено основні методи аналізу словесних символів у художньому тексті та визначено їх семантичні особливості й функції. Особливу увагу приділено дослідженню символічного навантаження поетичних творів Федора Потушняка, що
дозволяє простежити специфіку використання мовних образів у літературному дискурсі. У результаті проведеного
аналізу визначено характерні риси словесної символіки, її роль у структурі художнього тексту та вплив на формування
стилістичних особливостей мовотворчості письменника. Здійснено також аналіз символізації предметних назв, зокрема семантичного та символічного їх навантаження у творчості Федора Потушняка. У дослідженні розглядаються як
лексичні одиниці, що позначають природні явища, так і абстрактні поняття, які набувають розширеного смислового
значення в його художньому мовленні. Особлива увага приділена їхній метафоричній функції, що сприяє формуванню
глибокого емоційного та філософського підтексту худохніх творів автора. Аналіз предметних назв мовотворчості Федора
Потушняка дозволяє стверджувати, що вони виконують не лише номінативну роль, а й слугують потужним засобом авторського самовираження. Вони можуть позначати як конкретні об’єкти, так і абстрактні поняття, емоції та філософські
ідеї. У статті виокремлено основні лексико-тематичні групи предметних назв, їхнє місце в образній системі письменника
та семантичні механізми, які сприяють розширенню значення слів у художньому просторі. Результати дослідження
дозволяють розглядати символізацію предметних назв як один із визначальних аспектів мовотворчості Федора Потушняка, що формує його унікальний мовний і літературний стиль. Доведено, що символізація предметних назв у
мовотворчості Федора Потушняка є важливим аспектом його стилю, що дозволяє глибше зрозуміти авторське бачення
світу. Використання предметних назв як символів сприяє створенню багатозначного художнього простору, де кожне
слово має особливе значення. Отримані висновки відкривають нові перспективи для дослідження творчої спадщини
письменника, зокрема в напрямі семантичного аналізу та дослідження метафоричних механізмів художнього тексту.

СПОМИНИ АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО «ЧОРНІ РЯДКИ» В КОНТЕКСТІ МОРФОНОЛОГІЇ

Марія Федурко — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У статті йдеться про відомого письменника й громадського діяча Східної Галичини Андрія Чайков-
ського та про його мемуари «Чорні рядки», у яких описані події з часу змагань галицьких українців в 1918–1919 рр.
за волю й власну державу. Письменник був безпосередньо долучений до них у статусі повітового комісара прифронтового міста Самбір, а тому добре знав усі перипетії їх перебігу, як і проблеми, з ними пов’язані. Проте зазначеним
цінність аналізованих спогадів не вичерпується. Адже вони – важлива пам’ятка історії західноукраїнського варіанта
літературної мови 20–30-х рр. ХХ ст., свідоцтво її доволі високого рівня розвитку та стильової виробленості. Увагу
зосереджено не на мові твору загалом, а лиш на похідних одиницях його лексикону, які досліджено в контексті морфонології. Відповідно й визначено мету розвідки: встановити морфонологічні особливості вжитих у тексті спогадів
А. Чайковського словотвірних форм; з’ясувати їхню відповідність / невідповідність морфонологічним нормам сучасної української літературної мови; окреслити закономірності, яким вони підпорядковані. Поставлена мета вимагала
розв’язання таких завдань: 1) відшукати в тексті спогадів А. Чайковського похідні слова, компоненти словотвірної
структури яких марковані морфонологічними перетвореннями; 2) встановити характер цих перетворень; 3) з’ясувати,
дії яких морфонологічних правил і закономірностей вони підпорядковані та в який спосіб ці правила й закономірності
корелюють з нині чинними. Використані у ході дослідження загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення,
класифікації та прийоми й процедури описового й структурного методів допомогли успішно реалізувати визначені
завдання. У висновках зазначено, що словник містить похідні одиниці, марковані усіма властивими українській мові
морфонологічними перетвореннями – чергуваннями приголосних і голосних фонем, альтернацією наголосу, нарощенням морфем та їх усіченням і що ці перетворення підпорядковані правилам й закономірностям, які збігаються з нині
чинними, тоді як виявлені відмінності спричинені здебільшого стилістичними характеристиками слів-мотиваторів.

«ЛЮБЛЮ СЛОВА ЧИСТІ Й НЕЛУКАВІ»

Надія ФЕРЕНЦ — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

До ювілею Христини Керити

СОНЕТИ ДМИТРА ПАВЛИЧКА В ПЕРЕКЛАДІ УГОРСЬКОЮ МОВОЮ

Евеліна Балла — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено угорський дискурс постаті та творчості талановитого українського поета-шістдесятника Дмитра Павличка. З’ясовано, що творчий доробок цього автора майже від початків його письменницької
кар’єри був у полі зору митців та критиків Угорщини, а з 70-х років з’являються перші публікації його творів у пере-
кладі угорською мовою на сторінках періодичних видань, а також в антології української поезії. У 1981 році вийшла
окрема збірка поезій Д. Павличка «Fénylő kékségben egy madár», у якій щедро представлено й сонетну творчість поета.
Саме опубліковані тут художні тексти стали основним об’єктом наукового дослідження в цій публікації.
Зазначено, що пильна увага до мистецьких здобутків Д. Павличка зумовлена як історико-політичними, так і
естетичними чинниками. З одного боку, угорські літературні кола позиціонують українського митця як чільного пред-
ставника радянської літератури сусідньої країни, знають його як головного редактора журналу «Всесвіт» та активного
громадського діяча, а з іншого, – вважають його талановитим поетом, що успішно працює в різних жанрах, через що
залюбки беруться за інтерпретацію його творів угорською мовою. Окреслено імена перекладачів поезії Д. Павличка
(Д. Тандорі, Д. Ронаї, Й. Ратко, Є. Ґріґаші, Л. Балла), проаналізовано обсяг та якість реалізованих ними перекладів,
висловлено оцінку їх перекладацькій майстерності. Детально простежено корпус угорських версій сонетної спадщини
Д. Павличка, багатоманітної за мотивами та поетикою. Виділено ключові зацікавлення перекладачів та специфіку їх
підходу до інтерпретації оригінальних творів українського автора, звернено увагу на угорські версії його білих сонетів, притчево-сюжетних та ліричних творів цього класичного жанру. Здійснено компаративний аналіз першоджерел та
перекладів, а також різних угорських версій одного й того ж сонета.
Зроблено висновок про те, що особистість Д. Павличка та його творча спадщина через численні публікації в
угорській пресі, у солідних енциклопедіях та антологіях, через видання окремої збірки, важливе місце в якій займають
і проаналізовані сонети, досить показово відкривалася угорському читачеві й таким чином ставала важливою ланкою
українсько-угорської міжлітературної комунікації.

МОДЕЛІ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ІСТОРИЧНОГО НАРАТИВУ В РОМАНАХ А. ЛЕВІ ТА ДЖ. РОБЕРТСОНА: МЕТАМОДЕРНІСТСЬКА ПЕРСПЕКТИВА

Дмитро Дроздовський — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено репрезентації історії в сучасній британській романістиці А. Леві та Дж. Робертсона, зокрема в аспекті філософсько-світоглядних параметрів метамодернізму. Окреслено вектори деконструкції в британських романах традиційної репрезентації історичних подій минулого та конструювання альтернативних наративів,
що довгий час залишалися на маргінесі офіційного дискурсу. Окреслена тенденція актуалізує відхід від постмодерністського релятивізму і прагнення оприявнити в річищі сучасного британського роману нові форми рефлексії, що поєднують художню вигадку з пошуком автентичності та виявів етичного буття. Основне завдання: типологізація художніх
стратегій у романах сучасних британських авторів, які інтегрують постмодерністські ігрові прийоми з новим підходом
до реконструкції історії, що ґрунтується на метамодерністському прагненні автентичності.
У дослідженні проаналізовано роман «Фанатик» Дж. Робертсона, де переплітаються два ключові часові виміри: події 1997 року та XVII століття. У першому часовому вимірі роман оприявнює події, що передували створенню
шотландського парламенту, а в другому — період суду й страти Джеймса Мітчела за замах на архієпископа Шарпа.
Персонаж Ендрю Карлін пов’язує ці наративи через одержимість історичною постаттю Мітчела. Показано, що сюжет
роману ускладнюється пошуком легендарної «таємної книжки», яка надає нові перспективи осмислення історичних
подій. Цей ключовий сюжетний момент розкриває інтенцію автора щодо репрезентації нестійкості історичних доказів
та експлікує неоднозначність історичної правди. Дж. Робертсон порушує питання про те, як факти минулого вплива-
ють на сучасне сприйняття історичних подій.
Досліджено, що подвійна структура роману також підкреслює напруження між тим, що залишається поза фокусом історії, як постать Мітчела, і тим, що міфологізовано, як випадок Вейра. Визначено, що в тісному переплетінні
реальності й вигадки виникає неможливість відновлення об’єктивної історичної правди.
Окреслено роль сучасного британського роману як інструменту рефлексії на помежів’ї ідеологічного, етичного
та соціокультурного вимірів. Метамодерністський британський роман є простором для репрезентації складних історичних питань, водночас він пропонує нові перспективи їх інтерпретації. Доведено, що особлива увага в романах
приділена маніпуляціям історичними фактами: історичне минуле є об’єктом боротьби за контроль над сприйняттям,
впливом та інтерпретацією в майбутньому. Метамодерністська інтенція в романах дає можливість розкрити притлумлені або маргіналізовані аспекти, допомагаючи переосмислювати минуле через колективну рефлексію та пошук ціннісних орієнтирів. Визначено, що сучасна британська романістика періоду метамодернізму розглядається як платформа
для діалогу між минулим і майбутнім, що переосмислює вплив історії та історичної спадщини на дискурс культурної
пам’яті.

МОТИВ БОГОПІЗНАННЯ В ЛІРИЦІ МАРІАННИ КІЯНОВСЬКОЇ (ЗБІРКА «373»)

Оксана Кузьма — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу мотиву богопізнання у віршах збірки «373» Маріанни Кіяновської, сучасної української письменниці, лауреатки Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.
Мета статті – дослідити художні способи реалізації мотиву богопізнання в поетичних текстах зібрки «373»,
розкрити творчу рецепцію образу Бога в ліриці авторки. Ця мета зумовлює виконання таких завдань: розкрити ідейне
навантаження та функції образу Бога в метафізичній поезії Маріанни Кіяновської; з’ясувати способи реалізації мотиву
богопізнання в контексті художньої філософії Маріанни Кіяновської; окреслити роль особистісного екзистенційного
досвіду в побудові образу Бога; визначити своєрідність авторського трактування мотиву богопізнання в поезії збірки
«373». У науковій аналітиці окресленої проблеми застосовано біографічний, психологічний, культурно-історичний,
герменевтичний методи, а також використано метод екзистенціальної інтерпретації літературних текстів.
Увага зосереджена на філософсько-релігійних координатах поетичного тексту Маріанни Кіяновської, у якому
трансцендентне постає як об’єкт духовно-релігійного та естетичного досвіду. Простежено, як у ліричному дискурсі
поетеси формується індивідуальна художня теософія, що ґрунтується на традиційних християнських мотивах і постмодерністській інтерпретації сакрального.
Доведено, що мотив богопізнання репрезентовано як багатовимірний внутрішній процес духовних шукань ліричної героїні поезій Маріанни Кіяновської. Поезія збірки «373», таким чином, формує унікальний поетичний простір,
у якому Бог – це осердя буття людини, основа її світоглядно-ціннісних орієнтирів, простір метафізичних одкровень.
Зроблено висновок, що мотив богопізнання в ліриці поетеси реалізується не через конфесійну догматику, а в межах
індивідуально-авторської ціннісної парадигми, філософії буття, що виводить поетичну мову збірки «373» на рівень
теософського осмислення світу.

«ПРИХОДЬ, МОЯ ВЕСНО, КОХАНА…»: МОТИВ ЛЮБОВІ В ЛІРИЦІ КОРНЕЛІЯ ІРОДА

Марина Куштан — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено поетичний доробок Корнелія Ірода, одного з видатних представників українсько-
го літературного процесу Румунії. Увага приділена аналізу його поетичної збірки «Вечірня молитва» (1973), яка віді-
грала важливу роль у розвитку української поезії Румунії. Визначено, що лірика К. Ірода відзначається оригінальністю,
виявляє особливий ліризм та емоційну насиченість.
Попри схвальні відгуки в розвідках науковців В. Антофійчука та Т. Носенко, у статтях літературних діячів та
критиків Є. Мигайчука, М. Михайлюка, С. Ткачука поезія залишається найменш дослідженим пластом художнього
набутку Корнелія Ірода. Його лірика заслуговує на пильну дослідницьку увагу та осмислення як цілісне мистецьке
явище, що визріло на ґрунті самобутньої української літератури Румунії.
Мета статті – аналіз інтимної та пейзажно-настроєвої лірики як домінантних площин поетичного доробку Кор-
нелія Ірода.
Завдання статті – простежити мотиви лірики Корнелія Ірода; дослідити символічний спектр поезій митця на
тему кохання; з’ясувати особливості фольклоризму інтимних віршів збірки «Вечірня молитва»; визначити поетикальні
прикмети поетичного голосу митця.
У дослідженні виокремлено основні мотиви лірики К. Ірода: мотив кохання – наскрізний, а також філософські
роздуми про плинність життя, зв’язок людини з природою, автобіографічні елементи. Особливу увагу приділено по-
етизації пір року як віддзеркаленню емоційних станів ліричного героя. Проаналізовано, як поет у своїх творах вико-
ристовує образи природи, втілюючи такі риси індивідуально авторського стилю письма, як символічність та міфопо-
етичність.
Поезія Корнелія Ірода демонструє романтичний тип художнього світовідображення, на що вказує і фольклоризм
інтимних віршів митця та закоріненість його творчості в народнопісенну традицію.
У науковій розвідці також досліджено символіку окремих кольороназв у поезіях автора «Вечірньої молитви».
Проілюстровано особливості втілення в поетичних текстах улюбленого образу поета – ночі як макросимволу, реалізованого в кількох структурних компонентах.
У статті наголошується на необхідності подальшого вивчення творчості Корнелія Ірода як важливого явища в
українській літературі Румунії. Запропоноване дослідження сприяє кращому розумінню його творчої спадщини, окреслює її місце в літературному процесі та дає змогу простежити взаємозв’язки з традиціями української поезії загалом.

УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ СЛОВАЦЬКОЇ ПОЕЗІЇ В РЕЦЕПЦІЇ ЮРІЯ КУНДРАТА

Тетяна Ліхтей — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

Юрій Кундрат (1935 – 2018) – відомий український дослідник зі Словаччини, автор близько сотні
публікацій з проблем українсько-словацьких та українсько-чеських літературних взаємин, художнього та фахового
перекладу. Вагоме місце в різноплановому доробку педагога й ученого займають навчальні та методичні матеріали з
актуальних питань літературознавчої компаративістики, теорії та практики перекладу й под.
Перші наукові дослідження Юрія Кундрата з окресленого дискурсу з’явилися на сторінках журналу «Дукля» в
70-х роках ХХ ст. Згодом вони вилилися в монографічне видання «Український художній переклад у Чехословаччині
(1945 – 1980)», яке взріло світ 1983 року під патронатом таких знакових україністів Словаччини, як Михайло Мольнар
та Іван Мацинський.
Юрій Кундрат намагається осмислити особливості зародження та розвитку художнього перекладу в Чехословаччині, передусім на теренах Східної Словаччини, простежує українські переклади словацької та чеської літератури (поезію, прозу, драматичні твори), аналізує зразки окремих текстів, знайомить науково-творчу еліту та читацьку
громадськість загалом з яскравими постатями в цій царині, наголошує на місії перекладача, що полягає в духовному,
культурному взаємопізнанні та взаємозбагаченні. Книжка містить також бібліографію художніх перекладів зазначеного періоду.
У низці наукових статей Ю. Кундрат простежив перекладацьку спадщину багатьох обдарованих пряшівців –
відомого вченого й письменника Івана Мацинського, який, крім іншого, творчо інтерпретував поезію визначних сло-
вацьких романтиків С. Халупки, А. Сладковича, Я. Ботто, Я. Краля; осмислив перекладацький доробок Іллі Галайди
(митець перетлумачив поезію сучасних словацьких авторів, презентувавши її в антології «Із кузні часу»); докладно
проаналізував український переклад вибраних творів Мілана Руфуса, який майстерно виконав поет Віталій Конопелець, і под. Розвідки вченого публікувалися впродовж останніх десятиліть переважно на сторінках «Дуклі» або ж
славістичних фахових видань Словаччини.
Оскільки левова частка досліджень Юрія Кундрата торкається актуальних питань поетичного перекладу, то в
пропонованій студії зосереджуємося передусім на літературно-критичному й творчому осмисленні напрацювань уче-
ного саме в цьому сегменті.

МІФОЛОГІЗМ РОМАНУ ДАРИ КОРНІЙ І ТАЛИ ВЛАДИМИРОВОЇ «КРИЛА КОЛЬОРУ ХМАР»

Оксана Тиховська, Антоніна Харук — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

Роман Дари Корній і Тали Владимирової «Крила кольору хмар» (2015) захоплює читачів непередбачуваним розвитком подій, яскравими характерами, художньою інтерпретацією народних вірувань українців про душу,
потойбіччя, упирів та вовкулак. Авторки крізь призму міфологічних мотивів акцентують на необхідності розвитку в
душі кожної людини емпатії та любові до ближнього. Мета статті полягає в розкритті семантичного коду персонажів,
які асоціюються з янголами. Колір крил постає маркером внутрішньої сутності героїв. Новаторство авторок полягає
в тому, що ключовим образом роману вони зробили сірого янгола, який є унікальним, оскільки з Біблії та апокрифічних джерел маємо відомості про світлих і темних (занепалих) янголів. Тож під назвою «сірі янголи», на нашу думку,
письменниці метафорично замаскували звичайних людей, які постійно повинні робити вибір між добром і злом, шукаючи себе та відкриваючи нові істини. Структурно роман «Крила кольору хмар» тяжіє до жанру чарівної казки, тож
головна героїня Аделаїда повинна пройти своєрідне посвячення, психологічну ініціацію – розпізнати зло і віднайти
в собі ресурс для боротьби з ним. На її життєвому шляху з’являється мудрець – пан Олег (Хранитель міста Львова),
роль прекрасного принца виконує Віктор – білий янгол, антагоністами головної героїні стають чоловічі персонажі
(Валерій Едуардович та батько Мечислав), яких вона долає, уподібнюючись до героїні-амазонки. Міфологізм роману
«Крила кольору хмар» визначається перш за все взаємодією янголів (білих, чорних, сірих), а також специфікою містичної (й водночас психологічної) ініціації головної героїні, яка, зробивши екзистенційний вибір, уподібнюється до
янгола-охоронця. Містичне значення у романі має день осіннього рівнодення, письменниці художньо переосмислюють
нічне уславлення бога Світовида уночі 23 вересня, вводять мотив ймовірної подорожі в потойбіччя – до Втраченого
Раю. Аделаїда – онука-спадкоємиця воротаря Загубленого Раю – відкриє ворота між світами й ув’язнює за ними свого
батька, який став уособленням зла. Д. Корній і Т. Владимирова привертають увагу читача до ряду морально-етичних
проблем: взаємини батьків і дітей, вибір між добром і злом, відповідальність за свої вчинки. Містичними мотивами
роману «Крила кольору хмар» є використання погляду у ролі магічного дзеркала-зброї; поглинання енергії сонця, вітру, води, блискавки задля відновлення енергії; колекціонування душ; продаж душі; виривання душі; створення родових оберегів; відкривання воріт між світами у день осіннього рівнодення; проведення чорної меси з метою укладання
угоди зі Світовидом.

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ

Олександр Гаврош — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

До сторіччя відомого літературознавця Василя Микитася

ВАСИЛЬ МИКИТАСЬ: ПОГЛЯД КРІЗЬ СТОЛІТТЯ

Іванна Когутич-Гаврош — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

«Круглий стіл» з нагоди сторіччя доктора філологічних наук,
професора, колишнього завідувача кафедри української літератури
Ужгородського державного університету

«ПРОМОВЛЯЛА ДО МЕНЕ РІДНА ІСТОРІЯ, БУДИЛА УЯВУ, ТРИВОЖИЛА СУМЛІННЯ…»

Оксана Кузьма — ср, 02 лип 2025 00:00:00 +0300

До 100-річчя від дня народження Василя ЧУМАКА, критика, літературозавця, професора кафедри української літератури