ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМ МОВНОГО ПОНЕВОЛЕННЯ ТА УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА У ПУБЛІЦИСТИЦІ ДМИТРА КРЕМІНЯ
DOI:
https://doi.org/10.24144/2663-6840.2026.2.(56).165-171Ключові слова:
державна мовна політика, деколонізація, зросійщення, лінгвіцизм, лінгвоцид, лінгвокультурна маргінальністьАнотація
У творчості українського письменника Дмитра Креміня тема духовності, відродження і культури постає як сакральний код виживання та утвердження української нації. Закінчивши українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету (1975), йому, популярному закарпатському поету і художнику, автору модерністських поем-симфоній «Коні Адамові», «Меморандум Герштейна», «Сад», «Параноїчна зона “А”»,
«Опришки на Експо», що мали вийти окремою збіркою «Тан блукаючого вогню» у видавництві «Карпати» (1974), а також публікацій у місцевій та республіканській пресі, вдалося переосмислити роль митця у поневоленому диктатурою суспільстві, деколонізувати свідомість творчого покоління, утвердити українську як мову високої культури та інтелектуального спротиву в умовах тотальних репресій, політики зросійщення, диктатури і пропаганди, системного лінгвіцизму і лінгвоциду, а також адміністративного заохочення суспільства до лінгвокультурної маргінальності. Цей
громадянський спротив набув інакшої якості, відколи український філолог за т. зв. розподілом опинився у степовій Казанці, що на Миколаївщині, де він спочатку працював учителем української мови та літератури в середній школі №2, а потім – журналістом у провідних виданнях краю.
Його публіцистика 1970–2000-х рр. з питань духовності, культури і мистецтва – це не тільки органічне продовження його поетичного голосу з його «літописною історіософією» (за Ю. Ковалівим). Це – справжній ковток повітря у зросійщених куточках України, де від садочка, школи, громадського простору до родинного спілкування панував дух добровільного яничарства. Серед найпомітніших публікацій кінця 1980-х – початку 2000-х років – його есе «Таємниця саркофага» (1988), «Козак Мамай у сузір’ї манкурта» (1990), «Куди орел несе дельфіна?» (1992), «Тризубом по двоглавому горобцю» (1996), «Планета під вербою» (2004). Окрема увага приділена Шевченківській промові письменника (1999). Саме тому актуальність дослідження – в концептуалізації проблем мовного поневолення та утвердження українського слова у публіцистиці Дмитра Креміня.
