Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Філологія

АВТОРСЬКІ НЕОЛОГІЗМИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ФОРМУВАННЯ ІДІОСТИЛЮ ПИСЬМЕННИКА

2026-06-05T00:10:45+03:00

Стаття присвячена розгляду індивідуально-авторської номінації як важливого семантико-стилістичного засобу формування індивідуального стилю письменника. Дослідження здійснено на матеріалі творчості сучасного українського письменника Валерія Шевчука. Оскільки мовостиль письменника поки що ґрунтовно не вивчено, наше дослідження, присвячене аналізу ідіостилю письменника, естетичної ваги авторських неологізмів у художньому тексті, є актуальним.
Матеріалом для дослідження послужив роман Валерія Шевчука «Три листки за вікном». Авторський неолексикон становлять іменникові, прикметникові, дієслівні та прислівникові новотвори. Активністю вживання та естетичною вагою характеризуються прикметникові авторські інновації, які й були предметом аналізу.
Мета статті полягала у здійсненні аналізу семантики і творення прикметникових індивідуально-авторських неологізмів у романі «Три листки за вікном», розгляді їх функціювання в тексті та роль у формуванні письменницького ідіостилю. Для реалізації зазначеної мети було поставлено такі завдання: виявити авторські неологізми в романі «Три листки за вікном» та звірити їх наявність у лексикографічних джерелах української мови; укласти картотеку прикметникових авторських новотворів; описати їх семантику та творення; простежити функціювання авторських неолексем
в художньому дискурсі письменника; окреслити їх роль у формуванні письменницького ідіостилю.
У романі «Три листки за вікном» засвідчено вживання різноманітних за семантикою прикметникових авторських неологізмів, які об’єднано в декілька тематичних груп. Найбільш чисельними є групи новотворів-прикметників, які характеризують персонажів художнього твору, зокрема їх зовнішність, внутрішні якості, психологічний стан. У прозі В. Шевчука зафіксовано чисельну групу авторських інновацій, які характеризують абстрактні назви, (емоції, емоційний стан персонажа, мовленнєві та мисленнєві процеси, результат певних дій, процесів і т. ін.).
В індивідуально-авторській деривації Валерія Шевчука провідними способами творення прикметникових новотворів є складання і суфіксація. У результаті аналізу дериваційної структури авторських прикметникових інновацій з’ясовано, що більшість цих неолексем (майже 90%) є складними й утворені вони переважно основоскладанням.
Встановлено, що у творах Валерія Шевчука індивідуально-авторські прикметники-новотвори, крім зображальної, виконують оцінну та емоційно-експресивну роль. З’ясовано, що прикметникові авторські неологізми виступають виразним засобом формування письменницького ідіостилю, засвідчують його самобутність й оригінальність.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЗЛА В РЕТРОДЕТЕКТИВНОМУ ДИСКУРСІ Б. КОЛОМІЙЧУКА: ЛІНГВОФІЛОСОФСЬКІ МОДУСИ

2026-06-05T00:24:46+03:00

У статті здійснено комплексне лінгвофілософське дослідження особливостей вербалізації та структурування категорії зла в сучасній українській ретродетективній прозі. Актуальність наукової розвідки зумовлена потребою переосмислення історичного минулого крізь призму деколонізаційних процесів, відновлення національної пам’яті та деконструкції нав’язаних імперських наративів. Мета дослідження – теоретично обґрунтувати й окреслити лінгвофілософські модуси концептуалізації зла в ретродетективних романах Богдана Коломійчука «Готель “Велика Пруссія”», «Експрес до Ґаліції», «300 миль на схід».
Доведено, що категорія модусу в ідіостилі письменника безпосередньо корелює з поняттям філософської субстанції як внутрішньої єдності різноманітних проявів буття. Онтологічний вимір зла фіксується через матеріальну деструкцію та пейоративне кодування локацій (від «пекельних кімнат» до «смердючих склепів»), де навколишній геопростір і сили природи наділяються агресивною інтенційністю вбивці. Екзистенційний рівень вербалізує втрату людиною внутрішньої свободи під тиском обставин, які трансформують особистість у ситуативно мінливу матрицю поведінкових моделей і викликають соматичні реакції страху перед тотальним хаосом. Аксіологічний модус реалізує оцінну функцію мови через виокремлення етико-деонтологічного, соціально-політичного та антропоцентричного рівнів, де ідеологічне насильство та дипломатична підступність прирівнюються до злочинного свавілля. Зроблено висновки про те, що філософська модель зла в дискурсі Богдана Коломійчука є складним метафізичним та антропологічним феноменом, який синтезує історичний фаталізм та індивідуальну відповідальність особистості. Зло в трилогії не має абстрактного демонічного обличчя, а втілюється у звичайних людях, які відмовляються мислити критично та виявляють конформізм на тлі масштабних геополітичних зсувів. Загалом осмислення минулого через реконструйовану модель зла може слугувати важливим інструментом деколонізації мислення та відновлення історичної справедливості.

СЕМАНТИЧНА БАГАТОЗНАЧНІСТЬ І ПОЛІСЕМІЯ НІМЕЦЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ФАХОВОЇ ЛЕКСИКИ

2026-06-05T00:46:40+03:00

Статтю присвячено дослідженню семантичної багатозначності та полісемії німецької військової фахової лексики як складної підсистеми національної мови. На основі положень сучасної лексичної семантики, теорії термінології, когнітивної семантики та функціональної граматики проаналізовано механізми формування й функціонування багатозначності у військовому дискурсі. Встановлено, що полісемія в межах військової терміносистеми має
системний характер і зумовлюється історичними, функціональними, когнітивними та дискурсивними чинниками.
Особливу увагу приділено семантичним процесам спеціалізації, генералізації, метафоризації, словотвірної конкретизації та контекстуальної актуалізації значення. У межах когнітивного підходу доведено, що багатозначні військові терміни організовані за радіальним принципом із прототипним ядром і периферійними значеннями. Корпусний аналіз засвідчив ієрархію полісемічних одиниць за частотністю та підтвердив взаємозв’язок між частотою вживання й рівнем семантичної варіативності. Визначено роль колокаційної стабільності та жанрової диференціації у процесах семантичної конкретизації термінів.
Здійснено розмежування загальномовної та внутрішньотермінологічної полісемії, визначено ступені семантичної диференціації ключових лексем (Angriff, Operation, Führung, Stellung, Einsatz, Front тощо). Виявлено активну міждискурсивну міграцію військових термінів і їхню здатність інтегруватися в політичний, економічний та медійний дискурс. Окреслено роль словотвірної деривації у зниженні потенційної неоднозначності та підтриманні ієрархічної впорядкованості терміносистеми. Доведено, що багатозначність не порушує термінологічної точності, а забезпечує
концептуальну гнучкість, адаптивність і комунікативну ефективність військової фахової мови в умовах трансформації сучасного безпекового середовища. Наголошено на перспективності міждисциплінарного підходу до вивчення військової термінології з урахуванням динаміки мовних і соціокультурних змін та процесів глобалізації. Отримані результати поглиблюють теоретичне розуміння природи військової терміносистеми та можуть бути використані в подальших лінгвістичних і перекладознавчих дослідженнях.

СЛОВОТВІРНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДПРИКМЕТНИКОВИХ НАЗВ ОСІБ У СЛОВАЦЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ

2026-06-05T01:03:16+03:00

Статтю присвячено аналізу словотвірних особливостей відприкметникових назв осіб у словацькій та українській мовах у зіставному аспекті. Актуальність дослідження зумовлена потребою комплексного вивчення дериваційних процесів у споріднених слов’янських мовах і виявленням спільних та відмінних рис у творенні цієї групи лексики. Метою роботи є визначення основних словотвірних моделей відприкметникових агентивних та атрибутивних назв осіб чоловічого роду, характеристика їхньої семантичної структури та встановлення типологічних закономірностей у двох мовах.
У статті застосовано описовий, статистичний і словотвірний методи аналізу, що дало змогу систематизувати мов ний матеріал і виявити продуктивність окремих формантів. Основну увагу зосереджено на суфіксальному способі творення як провідному у формуванні відприкметникових дериватів. Проаналізовано функціонування найуживаніших суфіксів (-ík/-ик, -ák/-ак, -ec/-ець, -áč/-ач та ін.) і встановлено їхню роль у формуванні атрибутивних та агентивних назв осіб.
З’ясовано, що в обох мовах переважають атрибутивні назви осіб, які характеризують людину за внутрішніми якостями або зовнішніми ознаками, тоді як агентивні утворення від прикметників є обмеженими, особливо в українській мові. Виявлено, що словацька мова відзначається більшою кількістю та різноманітністю відприкметникових дериватів, ширшою продуктивністю словотвірних моделей і наявністю специфічних суфіксів. Водночас українська мова демонструє певні обмеження у творенні таких назв і переважання атрибутивної семантики.
У результаті дослідження встановлено як спільнослов’янську основу відприкметникового словотвору, так і на ціонально-мовну специфіку, що виявляється у відмінностях у продуктивності суфіксів, структурі дериватів та їх функціонуванні. Отримані результати можуть бути використані в подальших зіставних і типологічних дослідженнях слов’янських мов.

УРБАННІ ЖАРТІВЛИВІ СТИЛІ КОМУНІКАЦІЇ: ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ, КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНІ ТА РОЗМОВНО-АНАЛІТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ НА ПРИКЛАДІ WIENER SCHMÄH

2026-06-05T08:17:00+03:00

Стаття присвячена недослідженому в германістичному мовознавстві урбанному жартівливому стилю комунікації жителів міста Відня – Wiener Schmäh. Враховуючи дифузність цього поняття, робиться спроба його дефініції. Подальший аналіз зосереджено на лексико-семантичному, прагмалінгвістичному та розмовно-аналітичному рівнях. Виділено функції емотивно-експресивної лексики та представлено окремо функції пейоративів і агресивних мовленнєвих актів. Проведено паралелі з жартівливим урбанним стилем комунікації львівський бáлак.
Емпірична основа – усні та письмові опитування мешканців міста Відня. Також був задіяний метод спостере ження в громадському просторі міста. Приклади із львівського діалекту зібрані методом спостереження або вибрані з «Лексикону львівського». Зібраний матеріал був проаналізований за допомогою лексично-семантичного, дескриптивного, контекстуального, порівняльного, прагмалінгвістичного аналізу.
У широкому значенні Wiener Schmäh – це не лише стиль вербальної комунікації з його лексико-семантичними, комунікативно-прагматичними та розмовно-аналітичними особливостями, але й стиль поведінки або ще ширше – світосприйняття, ментальність та специфічно несерйозне, легке ставлення як до життя загалом, так і до власної ролі в ньому. Відтак Wiener Schmäh вирізняється образністю та експресивністю, іронією і самоіронією, легкістю, дотепністю у висловлюваннях і у швидких вербальних реакціях-відповідях. Амбівалентність стилю виявляється в схильності
однаковою мірою до прикрашання і завуальовування, а з іншого боку – до вульгаризації дійсності і її реалій.
Зростаюча мобільність спричиняє песимістичні прогнози щодо майбутнього діалектів. Проте саме в мобільну епоху діалекти, які ближчі до мовців порівняно з літературною мовою, дають відчуття належності до певної групи й виконують функцію формування ідентичності. Мультикультурність є одночасно і випробуванням і імпульсом для розвитку Wiener Schmäh як динамічного комунікативного феномену, що адаптується до умов багатокультурного місь кого простору.

ВСТАВЛЕНІ КОМПОНЕНТИ ЯК ЗАСІБ ТЕКСТОТВОРЕННЯ ТА СТИЛІСТИЧНОГО МАРКУВАННЯ В РОМАНІ М. ГРИМИЧ «ВУГЛЕДАР – 2099»

2026-06-05T08:43:54+03:00

У статті проаналізовано особливості структурно-синтаксичної організації та функційно-естетичне навантаження вставлених компонентів у романі Марини Гримич «Вугледар – 2099». Досліджено 150 відібраних із роману речень зі вставленими компонентами в їх складі. Акцентовано увагу на функціях вставлених компонентів як засобів ускладнення структури речення та експресивізації синтаксичної структури художнього тексту. За структурно-синтаксичними параметрами вставлені компоненти класифіковано на однослівні, неоднослівні (сполучення слів, із структурою словосполучення) та реченнєві структури. Проаналізовано всі структурно-семантичні репрезентації вставлених компонентів і виявлено частотність їх використання в синтаксичному просторі роману. Найвищий рівень синтаксичного розгортання в романі «Вугледар – 2099» демонструють вставлені компоненти із структурою речення.
Це прості речення з різним типом граматичної основи, які репрезентують широку палітру значень. Найбільше у позиції вставлених компонентів виявлено двоскладних речень. Описано структурні і семантико-функційні особливості вставлених компонентів із структурою двоскладного повного, двоскладного неповного речення і різних типів односкладних речень. З-поміж вставлених компонентів із структурою складного речення найбільшу кількість становлять складнопідрядні структури. Указано на використання в межах одного висловлювання кількох вставлених реченннєвих
структур з однотипним і з різнотипним структурно-синтаксичним оформленням як особливість структурно-граматичної репрезентації вставлених компонентів. Прокоментовано особливості розміщення вставлених компонентів в основному висловлюванні. Виявлено значення і функції вставлених компонентів із різним структурним оформленням (додаткове повідомлення, пояснення, уточнення, конкретизація, побіжні зауваги, доповнення, спричинені обставинами мовлення, іронічна оцінка тощо). Зроблено висновок про роль вставлених компонентів у структурному, семантичному та емоційному урізноманітненні мовного простору аналізованого твору.

ЗАСТОСУВАННЯ ІНТЕРАКТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ДІАЛЕКТНОЇ ЛЕКСИКИ У КОЛОМИЙКАХ НА ЗАНЯТТЯХ ІЗ ДИСЦИПЛІН МОВНО-ЛІТЕРАТУРНОЇ ОСВІТНЬОЇ ГАЛУЗІ

2026-06-05T08:56:34+03:00

У статті проаналізовано репрезентативні групи гуцульських діалектних лексем, ужитих у коломийках, які є джерелом моделювання гуцульської мовної картини світу. З’ясовано семантику гуцульських діалектизмів, задокументовано функціонування їх у коломийках. Основні положення статті ґрунтуються на тому, що засадничими компонентами мовної картини світу є слова як номінативні одиниці. Окрім поняття загальнонаціональної мовної картини світу існують регіональні мовні картини світу, лінгвальним підґрунтям яких є місцеві діалекти. Специфіку регіональної мовної картини світу гуцулів становлять діалектні мовні форми, які відображають гуцульський колорит.
Ключові діалектизми в межах окремих тематичних пластів лексики репрезентують ядро гуцульської мовної картини світу в її фольклорній версії. Основну увагу зосереджено на інноваційній методиці формування мовленнєвих компетентностей здобувачів освіти засобами фольклору, а саме коломийок, у яких функціонують діалектизми, що є виразними маркерами гуцульської мовної картини світу. Виявлено, що лексичні елементи мовної картини світу в коломийках охоплюють найрізноманітніші сфери буття й життєдіяльності гуцулів: побут, виробництво, матеріальну й духовну
культуру, вірування, міфологію, природу тощо. Основний аспект роботи на заняттях із дисциплін мовно-літературної освітньої галузі спрямовано на лексикографічному опрацюванні гуцульської діалектної лексики у коломийках за матеріалами двотомного словника «Гуцульська діалектна лексика та фраземіка в українській художній мові». Установлено функції гуцульських діалектизмів у коломийках, що засвідчені у белетристичних текстах, а саме: експресивна, номінативно-пізнавальна, індивідуалізації та типізації мови персонажів літературних творів, етнографічної достовірності, художньої переконливості, збагачення літературної мови тощо. Запропоновано інноваційний підхід вивчення діалектної лексики, що зафіксована у коломийках і є підґрунтям формування мовної картини світу гуцулів, поєднуючи лінгвістику з цифровими технологіями та інтерактивними завданнями.

ІНДИВІДУАЛЬНІ АВТОНОМЕРИ З ВЕРБАЛЬНИМ КОМПОНЕНТОМ В АСПЕКТІ КОДУВАННЯ Й ДЕКОДУВАННЯ

2026-06-05T09:05:49+03:00

Демократизація українського суспільства сприяє динамічному розвитку мови, зокрема її ономастикону, де з 2007 р. з’явилася нова, ще не досліджена в науці зона – індивідуальні номери для автотранспорту, що містять вербальний компонент (ВІАН). Ставши масовим явищем в останні два роки, вони викликають зацікавлення учасників дорожнього руху та заслуговують на увагу лінгвістів як інновація, що є виразником креативної комунікативної діяльності індивіда, яка активно вивчається в лінгвістиці. Сказане обумовлює актуальність і новизну статті, мета якої полягає в розкритті механізмів утворення ВІАН та їх подальшого тлумачення. Для досягнення цієї мети вирішувались такі завдання: 1) з’ясувати об’єктивні та суб’єктивні фактори, що впливають на ВІАН; 2) описати типи задіяних кодів та їх поєднань; 3) обґрунтувати варіативність тлумачень ВІАН; 4) уточнити поняття полікодовості.
Аналіз понад 1000 ВІАН свідчить про сильний вплив об’єктивного чинника, бо унікальність номера, габарити і обмежена кількість символів, нормативна лексика є вимогою Держстандарту. Це змушує номінаторів шукати інакших способів відображення їх задуму, наприклад, персоніфікувати машину своїм ім’ям, яке може бути вже зареєстрованим.
Так полікодовість стала основною рисою описаної зони номінації, що виражається в залученні: 1) різних мовних кодів (еквівалентів слова в інших мовах та їх субстандартах, пор. укр. АДВОКАТ і нім. ADVOKAT); 2) різних буквено-графічних кодів (слів, транслітерованих літерами іншої абетки: MARIYKA); 3) різних функціонально-графічних кодів (надання буквам невластивих їм числових значень або числам – буквених: MAR11KA ‘Марійка’); 4) позначень із наукових, фінансових та под. знакових систем: С2Н5ОН – хімічна формула спирту; 5) поєднань вербального й невербального кодів (за рахунок включення малюнка, декорування «пустими» цифрами чи буквами: див. рамкове І при імені Олег – IOЛЕГI).
Пошуки унікального тексту на номері перетворюються не лише на мовну гру, а на гру в її прямому значенні (пор. ребусні написи). Стає мовною/звичайною грою і процес декодування ВІАН, яке необхідно здійснювати, як було доведено, насамперед з урахуванням усього полікодового тексту.
Одним із результатів дослідження стало уточнення лінгвосеміотичного поняття полікодового тексту, зокрема, до складу його невербальних компонентів були введені артефакти.

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМ МОВНОГО ПОНЕВОЛЕННЯ ТА УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА У ПУБЛІЦИСТИЦІ ДМИТРА КРЕМІНЯ

2026-06-05T09:30:30+03:00

У творчості українського письменника Дмитра Креміня тема духовності, відродження і культури постає як сакральний код виживання та утвердження української нації. Закінчивши українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету (1975), йому, популярному закарпатському поету і художнику, автору модерністських поем-симфоній «Коні Адамові», «Меморандум Герштейна», «Сад», «Параноїчна зона “А”»,
«Опришки на Експо», що мали вийти окремою збіркою «Тан блукаючого вогню» у видавництві «Карпати» (1974), а також публікацій у місцевій та республіканській пресі, вдалося переосмислити роль митця у поневоленому диктатурою суспільстві, деколонізувати свідомість творчого покоління, утвердити українську як мову високої культури та інтелектуального спротиву в умовах тотальних репресій, політики зросійщення, диктатури і пропаганди, системного лінгвіцизму і лінгвоциду, а також адміністративного заохочення суспільства до лінгвокультурної маргінальності. Цей
громадянський спротив набув інакшої якості, відколи український філолог за т. зв. розподілом опинився у степовій Казанці, що на Миколаївщині, де він спочатку працював учителем української мови та літератури в середній школі №2, а потім – журналістом у провідних виданнях краю.
Його публіцистика 1970–2000-х рр. з питань духовності, культури і мистецтва – це не тільки органічне продовження його поетичного голосу з його «літописною історіософією» (за Ю. Ковалівим). Це – справжній ковток повітря у зросійщених куточках України, де від садочка, школи, громадського простору до родинного спілкування панував дух добровільного яничарства. Серед найпомітніших публікацій кінця 1980-х – початку 2000-х років – його есе «Таємниця саркофага» (1988), «Козак Мамай у сузір’ї манкурта» (1990), «Куди орел несе дельфіна?» (1992), «Тризубом по двоглавому горобцю» (1996), «Планета під вербою» (2004). Окрема увага приділена Шевченківській промові письменника (1999). Саме тому актуальність дослідження – в концептуалізації проблем мовного поневолення та утвердження українського слова у публіцистиці Дмитра Креміня.

ВЕРБАЛІЗАЦІЯ КОНЦЕПТУ ПРАВА ЛЮДИНИ В АНАЛІТИЧНИХ ЗВІТАХ ПРАВОЗАХИСНИХ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

2026-06-05T09:45:27+03:00

У статті охарактеризовано вербалізацію поняття ПРАВА ЛЮДИНИ в аналітичних звітах неурядових
організацій, що займаються захистом та підвищенням обізнаності суспільства про порушення прав людини у всьому
світі. Закцентовано на зростаючій важливості роботи таких організацій, а також їх дискурсивних та аргументативних
стратегіях привернення уваги громадськості до зростаючих проблем. На основі аналізу джерельної бази доведено,
що наукові підходи, присвячені особливостям правового дискурсу та вербалізації понять, які стосуються людської діяльності, є актуальними. Водночас звітність неурядових організацій рідко ставала об’єктом наукового аналізу, що й зумовило мету цього дослідження. За допомогою критичного дискурс-аналізу та лексико-семантичного аналізу розкрито, як лексичний вибір конструює та репрезентує порушення прав людини з метою інформування громадськості та просування правозахисної діяльності.
Спираючись на зміст текстів неурядових організацій, опублікованих Amnesty International та Human Rights Watch, авторка визначила основні та периферійні лексичні засоби, які використовуються для розгляду прав людини.
Проаналізовано лексикографічні визначення ключових термінів дослідження: «права», «права людини» та окреслено
їх роль у риториці, що використовується неурядовими організаціями. Зосереджено увагу на лексемах, що виражають
нехтування (нерівність, жорстоке поводження тощо), порушення (репресії, переслідування, зловживання тощо), осно
вні групи (жертви та правопорушники). Проаналізовано окремі лексичні одиниці, зокрема «драконівський», «апарте
їд», «маргіналізація», що активно функціонують у цьому дискурсі, розширюючи сферу вербалізації ПРАВ ЛЮДИНИ.
Авторка вказала різницю в репрезентації концепту в офіційному юридичному дискурсі, який, зазвичай, є нейтральним
та абстрактним, та у звітах неурядових організацій, що використовують емоційно забарвлену лексику для розуміння
прав людини. У висновку узагальнено результати дослідження та окреслено потенційну педагогічну доцільність ви
користання опрацьованих матеріалів на заняттях з англійської мови за професійним спрямуванням.

ФОРМУВАННЯ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОГО КОЛЕКТИВУ ФІЛОЛОГІЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ УЖГОРОДСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ В 1945–1946 РОКАХ

2026-06-05T09:56:18+03:00

У статті досліджено підґрунтя створення та відкриття першого закарпатського університету, який за 80-річну історію виріс у найпотужніший освітній заклад вищої освіти Закарпаття, ставши флагманом не лише освіти, а й науки краю. На основі архівних свідчень, використаних у науковій розвідці, досліджено формування науково-педагогічного колективу одного з перших факультетів університету періоду 1945–1946 років. Окрема увага приділена постаті першого ректора університету Степана Добоша та першого декана філологічного факультету Миколи Яська. Дослідження cпирається на фактографічні дані наказових документів перших двох років від часу створення університету до кінця грудня 1946 року. У розвідці використані звіти про роботу Ужгородського державного університету за 1945/1946 рік.
За фактами розпорядчих документів встановлено назви кафедр філологічного спрямування та прізвища перших завідувачів кафедр факультету. Спираючись на дослідження кадрового потенціалу перших років Ужгородського університету, авторка засвідчила його викладацький науковий поступ, який із гідністю вписаний в історію найбільшого закарпатського освітянського вишу. Мета статті – проаналізувати кадрове формування викладацького складу філологічного факультету Ужгородського державного університету перших років його існування – 1945 та 1946 рр.
Дослідження є спробою розширити інформацію про перших викладачів-філологів Ужгородського університету, які розпочали співпрацю з університетом у його перші роки після створення. У дослідженні вперше відстежуються відповідні розпорядчі скерування державними освітніми органами, метою яких стало підсилення кадрового складу найзахіднішого університету України.
Методологія дослідження ґрунтується на системних та структурно-функціональних підходах із використанням методів аналізу, синтезу та узагальнення.

КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ УЧИТЕЛЯ-ФІЛОЛОГА ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИЙ І ПСИХОЛІНГВІСТИЧНИЙ ФЕНОМЕН

2026-06-05T10:04:22+03:00

У статті проаналізовано поняття «комунікативна компетентність» учителя-філолога як інтегративний психолого-педагогічний і психолінгвістичний феномен в умовах сучасних трансформацій української освіти. Актуальність дослідження зумовлена зростанням вимог до професійної підготовки педагога в контексті цифровізації освітнього середовища, реалізації компетентнісного підходу та переосмислення ролі вчителя в умовах Нової української школи. Обґрунтовано, що для вчителя-філолога комунікативна компетентність є базовою складовою професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективну педагогічну взаємодію та формування мовної особистості здобувачів освіти.
Метою статті є теоретичне обґрунтування комунікативної компетентності вчителя-філолога, визначення її структури та окреслення підходів до формування в умовах цифровізації освіти. Для досягнення мети використано аналіз, синтез, систематизацію, порівняльно-зіставний, структурно-функціональний та інтерпретаційно-аналітичний методи.
Доведено, що комунікативна компетентність учителя-філолога охоплює мовну, мовленнєву, соціолінгвістичну, дискурсивну, стратегічну та психологічну складові. Встановлено, що її психолінгвістичний аспект реалізовано через когнітивно-мовленнєві механізми породження й інтерпретації висловлювання, а психолого-педагогічний – через здатність до емпатійної взаємодії, емоційної саморегуляції та організації діалогічного освітнього середовища. Зосереджено увагу на тому, як цифровізація впливає на трансформацію педагогічної комунікації та необхідності розвитку цифрово-дискурсивного компонента. У межах концепції мультимодальності наголошено на важливості інтеграції вербальних, візуальних та інтерактивних ресурсів у професійній діяльності педагога.
Визначено, що ефективність формування комунікативної компетентності залежить від інтеграції мовленнєвих, когнітивних і рефлексивних механізмів професійної підготовки. Акцентовано на необхідності розвитку мультимодальної грамотності майбутнього вчителя-філолога як важливої умови його професійної адаптації до цифрового освітнього середовища.
Висновувано, що комунікативна компетентність сучасного вчителя-філолога є динамічною інтегративною системою, розвиток якої потребує впровадження психолінгвістично орієнтованих і цифрових методик професійної підготовки.

ХРОНІКА ДАЛІМИЛА В ОНОМАСТИЧНОМУ ТА КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОМУ ВИМІРІ

2026-06-05T10:14:21+03:00

Статтю присвячено аналізу антропонімного матеріалу Хроніки Далімила, одного з найдавніших творів, написаних старочеською мовою. На відміну від попередніх збережених пам’яток, створених переважно латинською мовою, ця хроніка фіксує живу народну мовну практику, що робить її особливо цінним джерелом для ономастичних досліджень і реконструкції середньовічних моделей іменування. Метою роботи є з’ясування походження, структурних типів і функціонування власних особових імен, засвідчених у тексті пам’ятки XIV століття, простеження динаміки
проникнення й закріплення іншомовних антропонімів у чеському мовному середовищі доби середньовіччя. Хроніка розглядається не лише як історичний чи художній текст, а як репрезентативний лінгвокультурний документ, що відображає реальні моделі ідентифікації особи. У статті застосовано описовий, статистичний і порівняльно-історичний методи аналізу, що дозволило встановити співвідношення автохтонних слов’янських, християнських і германських антропонімів та виявити тенденції їх поширення. Результати дослідження засвідчують домінування слов’янських імен
у ранніх хронологічних шарах тексту, поступове зростання частки германських антропонімів унаслідок політичних і культурних контактів із німецьким середовищем, а також відносно повільну інтеграцію християнських імен у систему повсякденного іменування. Особливу увагу приділено явищу антропонімійного дуалізму, що проявляється у паралельному функціонуванні традиційних язичницьких і канонічних імен. Проаналізовано способи адаптації запозичених антропонімів у старочеській мові, серед яких чільне місце посідають асимілятивні запозичення, пов’язані з фонетичною, графічною та словотвірною інтеграцією іншомовних назв. Дослідження демонструє, що антропонімія Хроніки Далімила відображає перехідний етап розвитку чеської іменної системи, у якій християнізація співіснує з тривалістю автохтонної традиції іменування. Отримані результати можуть бути використані у студіях зі слов’янської ономастики, історії мови, медієвістики та викладання історико-лінгвістичних дисциплін у закладах вищої освіти.

ПРАГМАТИЧНИЙ ЕФЕКТ ВИБОРУ СТРАТЕГІЙ ПЕРЕКЛАДУ ГУМОРУ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

2026-06-05T10:24:00+03:00

Пропонована стаття присвячена комплексному дослідженню прагматичного ефекту вибору стратегій
перекладу гумору в художньому тексті на матеріалі роману жанру фентезі Т. Пратчетта та Н. Ґеймана «Добрі пе
редвісники» та його українськомовного перекладу. Проблема адекватного відтворення комічного залишається одним
із найскладніших викликів у сучасному перекладознавстві. Гумор як лінгвоестетична категорія глибоко вкорінений
у культурний і соціальний контексти, тому його переклад вимагає не лише точного відтворення передачі предметно
логічного змісту, але й збереження емоційного та прагматичного потенціалу оригіналу. Реципієнт цільового тексту має
відчути прагматичний вплив, функціонально тотожний реакції читача першотвору. Актуальність дослідження зумов
лена потребою вивчення механізмів вибору перекладацьких стратегій для забезпечення такої еквівалентності. Метою
розвідки є аналіз ефективності стратегій, що були застосовані для відтворення гумору, іронії та сатири в українському
перекладі роману. Під час дослідження було використано комплекс методів: суцільної вибірки, контекстуального, пере
кладознавчого, порівняльного та кількісного аналізів. У статті схарактеризовано п’ять ключових стратегій перекладу
комічного: повний переклад, антонімічний переклад, культурно-ситуативну заміну, розширення вихідного висловлен
ня та додавання семантичних компонентів. Доведено, що повний переклад є найбільш надійним інструментом збе
реження комічного ефекту за умови збігу соціокультурних пресупозицій обох мов. Натомість культурно-ситуативна
заміна виступає найдієвішою стратегією подолання міжкультурних лакун, забезпечуючи повноцінну адаптацію. Ан
тонімічний переклад визнано оптимальним для збереження іронічної тональності у випадках структурної асиметрії.
Окрему увагу приділено відтворенню промовистих власних назв та алюзій, що вимагають філігранного балансування
між збереженням фонетичної оболонки та прагматичною виразністю імпліцитного змісту. Авторка доходить висновку,
що вибір перекладацької стратегії безпосередньо детермінує прагматичну успішність тексту перекладу. Жодна зі стра
тегій не є абсолютно універсальною, їхня релевантність залежить від природи комічного, густоти культурних маркерів
та інтенцій перекладача. Перспективи подальших наукових пошуків вбачаються у вивченні прагматики гумору в інших
літературних жанрах та застосуванні рецептивного підходу до оцінки якості перекладу.

ЗООЛОГІЧНА ЛЕКСИКА В «СЛОВНИКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ XVI – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVІI СТ.»

2026-06-05T10:58:44+03:00

У статті здійснено лексико-семантичний та етимологічний аналіз зоологічної лексики, зафіксованої в «Словнику української мови XVI – першої половини XVII ст.». Дослідження зосереджене на вивченні назв тварин як важливого складника історичного словникового складу української мови, що відображає особливості природного середовища, господарської діяльності, міжетнічних контактів і мовної картини світу українців. Матеріалом дослідження стали зоолексеми, зафіксовані в опрацьованих випусках словника, укладеного на основі актових книг, літописів, релігійних, художніх і ділових пам’яток XVI – першої половини XVII ст.
У статті виокремлено основні тематичні групи зоологічної лексики: назви свійських і диких тварин, птахів, риб, плазунів, земноводних, комах, міфологічних істот, а також назви молодих тварин і лексеми, мотивовані функційним чи господарським призначенням тварин. Простежено особливості семантики досліджуваних одиниць, їхню словотвірну структуру та функціонування в писемних пам’ятках різних жанрів. Значну увагу приділено походженню зоолексем: установлено, що більшість назв мають праслов’янське або спільноіндоєвропейське походження, водночас частина лексики є результатом запозичень із тюркських, латинської, грецької, польської та німецької мов.
Дослідження засвідчує, що зоологічна лексика є важливим джерелом для реконструкції історичного розвитку української мови, а також відображає особливості господарської культури, мисливства, рибальства, тваринництва та народних уявлень про природний світ. Виявлено активне функціонування демінутивних словотвірних моделей, звуконаслідувальних утворень і метафоричних перенесень у процесі формування назв тварин. Результати дослідження підтверджують необхідність подальшого комплексного вивчення історичної зоологічної лексики на матеріалі українських
писемних пам’яток.

«РОЗДІЛИЛИ УКРАЇНУ ПОМІЖ ВОРОГІВ…»: З ІСТОРІЇ ВЗАЄМОДІЇ В. ҐРЕНДЖІ-ДОНСЬКОГО ІЗ ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЮ ЦЕНЗУРОЮ

2026-06-05T11:12:30+03:00

У статті досліджено історію цензурних заборон щодо творів українського письменника й журналіста В. Ґренджі-Донського в період Першої Чехословацької Республіки. Актуальність дослідження зумовлена тим, що питання цензури україномовної преси на Закарпатті у 20–30-х роках ХХ століття залишається вивченим переважно на основі мемуарної літератури, щоденникових записів та публікацій у пресі, тоді як офіційні архівні джерела здебільшого залишалися поза увагою. Мета роботи полягає в тому, щоб на основі архівних документів окреслити цензурну історію
вірша В. Ґренджі-Донського «Розділили Україну поміж ворогів...» у контексті взаємодії письменника з чехословацькою цензурою в кінці 20-х рр. ХХ ст. З’ясовано, що у міжвоєнній Чехословаччині діяв жорсткий механізм контролю за періодичними виданнями. Встановлено, що конфіскація вірша у жовтневому (№ 10) та листопадовому (№ 11) випусках часопису за 1928 рік збіглася зі святкуванням десятиліття Чехословацької Республіки. Цензори трактували поезію як прямий політичний маніфест і публічне підбурювання, що порушувало закон про охорону республіки. Текстологічний
аналіз кримінальної справи виявив, що категоричність звинувачень була підсилена некоректним перекладом вірша чеською мовою: українське слово «ворогів» переклали як «vrahy» (вбивці), що радикалізувало текст. На основі аналізу документів з’ясовано, що безпрецедентний вирок ужгородського трибуналу – три місяці тюрми для В. Ґренджі-Донського та два місяці для редактора І. Мешка – був спричинений не стільки змістом поезії, скільки недотриманням судового рішення: повторну публікацію конфіскованого вірша в наступному номері сприймали як навмисне порушення громадського спокою. Поєднання несприятливого політичного контексту, ігнорування заборон і помилка в перекладі
призвели до суду над авторами й до ліквідації журналу поліційною дирекцією.

АРХІТЕКТОНІКА ПРОМОВ ІСТОРИЧНИХ ОСІБ У ТВОРІ Т. ЛІВІЯ «ІСТОРІЯ»

2026-06-05T12:16:15+03:00

Останні десятиліття характеризуються посиленням уваги науковців до проблем лінгвостилістики, що черпає свої витоки з античної риторики. Метою аналізу у запропонованій статті є комплексне дослідження специфіки архітектоніки промов історичних персоналій, їх композиції, що теж є предметом стилістики. Предмет дослідження – промови історичних осіб, які відомий римський історіограф та ритор за покликанням вводить у свій фундаментальний твір «Ab urbe condita». Самі промови є цінним історичним джерелом та зразками античного ораторського мистецтва. Актуальність дослідження полягає у тому, що у вітчизняній науці тематика архітектоніки промов досліджена ще не в достатній мірі; промови першої декади твору у цьому плані ще не були піддані системному аналізу. У статті розглянуто мистецтво проектування промов Т. Лівієм. Дослідження засвідчує, що серед промов переважають дорадчі, у яких мова йде про перемир’я, захист вітчизни, війну, зрівняння у правах патриціїв та плебеїв. У тексті першої декади твору дві судові промови: звинувачувальна (accusatio) та промова на захист (defensio). Автор добре усвідомлює важливу роль у мистецтві переконання зачинів промов, тому будує їх відповідно до теорії Ціцерона, що передбачає: налаштування слухачів на прихильність, виклад фактів та повідомлення суті справи. Дослідження дало можливість простежити еволюцію майстерності побудови зачинів, – якщо зачини перших книг містять лише якийсь один елемент вступу, то починаючи з промов кінця третьої книги автор дотримується уже двох, а то й трьох ціцеронівських вимог.
Лівій добре усвідомлює, що промова не матиме успіху, якщо мовець не завоює прихильність аудиторії, розпочинає промови з того, що близьке та зрозуміле слухачам. Як засвідчує спостереження, найзначніша частка аргументів припадає на основну частину промови (argumentatio), яка в свою чергу поділяється на дві підчастини: пояснення та переконання. Лівій добре усвідомлює важливість логізованого підходу, – словесна досконалість неможлива без досконалості думки. Цей підхід у промовах проявився в умілому застосуванні законів формальної та діалектичної логіки. Завершальні частини промов (conclusio) містять короткий перелік основних тез промов, патетичну частину, що є найчастіше
зверненням до богів та висновок, розрахований на здобуття прихильності аудиторії. У статті подано схему побудови дорадчої промови (suasio) у творі, а також схему архітектоніки звинувачувальної промови (accusatio) та промови на захист (defensio). Дослідження засвідчило, що промови першої декади завдяки умілій композиції у поєднанні з відповідними мовно-стилістичними засобами постають перед читачами як художній твір та є добре підпорядковані основній меті риторики – мистецтву аргументації.

ДИВЕРГЕНТНІ ФОНЕТИЧНІ ПРОЦЕСИ В ПРАСЛОВ’ЯНСЬКІЙ МОВІ (ХРОНОЛОГІЧНО АСИМЕТРИЧНІ: НАЙРАНІШИЙ ТА НАЙПІЗНІШИЙ)

2026-06-05T12:26:08+03:00

У статті досліджуються механізми фонетичної дивергенції в пізньопраслов’янський період, що заклали структурні основи для формування сучасних слов’янських мовних груп. Автори аналізують дивергенцію як багатошаровий діахронічний процес, що включає фонологізацію варіантів усередині системи. Дослідження зосереджене на двох хронологічно асиметричних вузлах: йотації дентальних приголосних (*tj, *dj) як одному з найдавніших
етапів розпаду (VII–VIII ст.) та еволюції сполук із плавними (*tort, *tolt, *tert , *telt ) як одному з фінальних етапів праслов’янської фонетичної еволюції (IX–X ст.). Центральна частина дослідження присвячена рефлексації *dj .
На основі аналізу архаїчних українських говорів, зокрема карпатоукраїнського ареалу (лемківських та бойківських говірок), автори обґрунтовують архаїчність африкати [dž] як первинного рефлексу *dj . У дослідженні спростовується традиційна гіпотеза про пізнє або вторинне походження цього звука в українській мові. Натомість доводиться, що [dž] був універсальним рефлексом у протоукраїнських діалектах, який згодом зазнав спрощення до [ž] під впливом східних і північних центрів. Цей висновок окреслює вагому ізоглосу, що пов’язує Карпатський регіон із ширшим паннонським
та балканським лінгвістичним контекстом.У другій частині розвідки розглядається пізніший дивергентний вузол: доля дифтонгічних сполук із сонантами. Автори встановлюють, що ключовим чинником диференціації стала концентрація складової ваги. У південно- та західнослов’янських діалектах акцент на голосному призвів до метатези (*trat, *trot), тоді як у східнослов’янських діалектах концентрація ваги на сонанті спричинила виникнення повноголосся. Результати підтверджують, що дивергентні процеси були універсальними та тривали навіть після формального розпаду
праслов’янської спільноти. Дослідження підкреслює, що українська мова, особливо її західні діалекти, є унікальним репозиторієм загальнослов’янських архаїзмів, які відображають різні вектори ранньої слов’янської дивергенції.

POSTKOLONIÁLNE ČÍTANIE BODNAROVEJ PRÓZY HORAL/ ВЕРХОВИНЕЦЬ: STEREOTYPY, TRIEDNY BOJ A KONŠTRUKCIA „INÉHO“

2026-06-02T23:38:14+03:00

Predkladaný vedecký príspevok sa zameriava na analýzu a interpretáciu zobrazovania židovských postáv v špecifickom stredoeurópskom priestore, s primárnym zreteľom na ukrajinskú literatúru karpatského regiónu. Ústredným objektom výskumu je krátka próza Horal/ Верховинець autora Iľka Bodnara, ktorý pochádza z územia Zakarpatskej Ukrajiny a neskôr žil v Československu. Dielo reflektuje sociokultúrnu realitu obdobia pred prvou svetovou vojnou, ale aj medzivojnové obdobie 20. a 30. rokov 20. storočia, kedy boli tieto oblasti súčasťou Československa. Hlavným cieľom štúdie je prostred níctvom detailnej analýzy tohto vybraného literárneho textu identifikovať mechanizmy literárnej stereotypizácie židovskej identity a preskúmať, ako konkrétne naratívne stratégie prispievali k formovaniu negatívnych obrazov minority v kontraste k ukrajinskej väčšine. Metodologický rámec výskumu je postavený na interdisciplinárnom základe, ktorý prepája literárnu vedu, históriu a sociológiu. Kľúčovú úlohu zohráva komparatistická imagológia, zameraná na štúdium obrazov „vlastného“ (autoimage) a „cudzieho“ (heteroimage), a koncept kultúrnej pamäte Jana a Aleidy Assmannovcov. Práca reflektuje aj politické
determinanty výskumu pred rokom 1989, kedy bola židovská tematika v československom literárnom kontexte tabuizovaná alebo ideologicky deformovaná. Význam príspevku spočíva v saturácii existujúceho vákua v recepcii židovských postáv v tzv. areálovej literatúre. Analýzou mechanizmov šírenia predsudkov a stereotypu „Žida ako vykorisťovateľa“ štúdia prispieva k hlbšiemu pochopeniu historického kontextu medzikultúrnych vzťahov a k procesu dekonštrukcie negatívnych literárnych obrazov, ktoré v regióne pretrvávajú.
Bodnárov text tak ostáva trpkým svedectvom o tom, nakoľko hlboko boli antisemitské klišé zakotvené v kultúrnej pamäti regiónu a ako pružne sa vedeli prispôsobiť novým politickým režimom, pričom sa pritom prehliadala nedávna historická skúsenosť s tragickým osudom židovskej komunity.

УГОРСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД НОВЕЛИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА «ПІЗНЄ ПРОЗРІННЯ»: КОНТЕКСТУАЛЬНІ ТА ІДІОСТИЛЬОВІ АСПЕКТИ

2026-06-02T23:57:39+03:00

Метою дослідження є аналіз угорського перекладу новели «Пізнє прозріння» Олеся Гончара з огляду на контекстуальні та ідіостильові особливості, виявлення ступеня збереження авторської наративної та стилістичної специфіки, розкриття ролі перекладу у формуванні угорської рецепції твору та представлення особи перекладача Пала Мішлеї. Для досягнення мети поставлено такі завдання: окреслити ідіостильові та наративні характеристики
оригіналу, порівняти їх із угорським перекладом, виявити перекладацькі стратегії та трансформації художнього змісту, а також проаналізувати рецепцію Олеся Гончара в Угорщині та роль Пала Мішлеї в цьому процесі.
У матеріалі проаналізовано особливості угорськомовної репрезентації творчості Олеся Гончара, яка розпочалася вже в середині ХХ століття й відзначалася системністю та інтенсивністю. Простежено основні етапи входження творів письменника в угорський культурний простір: від публікацій у періодиці до антологійних і окремих книжкових видань. З’ясовано, що значну роль у популяризації доробку митця відігравали як перекладацька діяльність, так і численні матеріали в угорській пресі, які формували сталий інтерес до його постаті та діяльності. Окрему увагу зосереджено на новелі «Пізнє прозріння», що належить до періоду творчої зрілості автора, та її угорському перекладі, здійсненому Палом Мішлеї. Зазначено, що перекладач належить до чільних угорських україністів, який займався не лише перекладацькою, а й видавничою, упорядницькою та науковою діяльністю. У процесі аналізу перекладу новели О. Гончара «Пізнє прозріння» встановлено, що П. Мішлеї вдалося адекватно передати як змістово-ідейні домінанти твору, так і його поетикальні особливості, зокрема лірико-емоційний колорит, ритміко-синтаксичну організацію й наративну специфіку. Наголошено на високому рівні перекладацької майстерності та продуктивності українсько-угорської літературної взаємодії другої половини ХХ століття. Водночас акцентовано на необхідностіподальшого вивчення перекладної спадщини та актуалізації імен перекладачів, що сприяли поширенню українського художнього слова в іншомовному культурному середовищі.

ВОЛОДИМИР БИРЧАК У СВІТЛІ СТУДІЙ ЗАКАРПАТСЬКИХ ДОСЛІДНИКІВ

2026-06-03T00:16:03+03:00

Дослідження подає аналіз бірчекознавчого дискурсу, представленого працями закарпатських дослідників. Важливість вивчення цих студій полягає в тому, що вони не лише актуалізують загальновідому інформацію, зафіксовану в енциклопедичних виданнях чи в автобіографічних матеріалах, а й розкривають різновекторну діяльність В. Бирчака-емігранта на Закарпатті упродовж двадцяти років (1920–1939). Активізація уваги дослідників до постаті відомого громадського й культурно-освітнього діяча 20–30 років ХХ століття, репресованого радянськими органами, зумовлена його реабілітацією в 1990 році, доступом до архівів, вивченням особової справи та можливістю обʼєктивного аналізу й оцінки його діяльності. За змістовми акцентами в дослідженнях виділяються дві протилежні оцінки. У працях радянських часів Бирчака розглядали в контексті літературного процесу краю. Домінував вульгарно-соціологічний підхід, Бирчака таврували як буржуазного націоналіста. Дослідження постреабілітаційного періоду репрезентують Бирчака як провідного діяча часів національного самоусвідомлення русинів-українців Підкарпатської Русі, активного учасника громадського, культурно-освітнього життя, визначного педагога, літературознавця, письменника. Ці студії розкрили маловивчені сторінки життєтворчості Бирчака закарпатського періоду. Більшості публікацій початку 90-х років, уміщених у періодичній пресі краю, притаманний науково-популярний характер. Вони привертали увагу широкої аудиторії читачів своїм конкретним фактажем та доступністю стилю. Науковий підхід до осмислення здобутків праці незаперечного авторитета серед українських емігрантів на Закарпатті та в колі місцевої інтелігенції започаткували
праці О. Мишанича та Р. Офіцинського, які підкреслили значення його праці «Літературні стремління Підкарпатської Русі», підручників для гімназій та рівень літературознавчого хисту автора, а також наукові дослідження, присвячені аналізу педагогічної діяльності (В. Гомоннай, В. Росул, П. Ходанич та ін.). Поаналізований дослідницький доробок засвідчив значне зростання уваги краєзнавців, науковців до постаті В. Бирчака, він оприявнив особливості його діяльності закарпатського періоду, а разом із тим дав можливість виявити не вивчені досі важливі аспекти журналістської практики, мистецтва публіцистичної та художньої творчості. Важливим для науковців та широкого кола читачів стало перевидання у 2007 році праці В. Бирчака «Карпатська Україна. Спогади й переживання», яка відкрила нові смисли в сприйнятті її автора й тогочасних подій.

УКРАЇНСЬКЕ КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО ЗАКАРПАТТЯ В ОСМИСЛЕННІ КРАЙОВОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА 1920‒1944 РОКІВ

2026-06-03T09:20:34+03:00

У статті досліджуються публікації критиків та літературознавців, присвячені розвитку красного письменства історичного Закарпаття 1920–1944 років. Простежено, що чверть століття на історичному Закарпатті пройшло в активному формуванні нового літературного процесу і критичного його осмислення. Зважаючи на корпус аналітичних розвідок, констатуємо: у 20-ті роки ХХ століття відбулося, насамперед, осмислення здобутків давнього
періоду та ХІХ століття у крайовій літературі. Науковці, здебільшого описово, пропонують картину розвитку мистецтва слова, висвітлюючи процес через постаті письменників (Є. Сабов, П. Феєрчак, Г. Стрипський). Цікавими віхами в таких дослідженнях є: типологічні зіставлення красного письменства Закарпаття з літературою Галичини та материкової України (В. Бірчак); періодизація літературного процесу (Є. Недзельський, В. Бірчак); виявлення нових імен письменників, які стануть в авангарді літератури. Критика здебільшого повчає письменника. При цьому книжки поетів
і прозаїків краю видаються і на сході, і на заході від Закарпаття, тобто крайовий літератор стає впізнаваним на більших теренах, ніж мала батьківщина (Ю. Станинець, Зореслав, В. Ґренджа-Донський). Укорінюється традиція супроводу книги передмовою іншого літератора чи літературознавця. Зростає кількість періодичних видань, що теж сприяє активності письменницьких публікацій.
У 30-х роках ХХ ст. красне письменство кріпне й набирається творчих сил, що дає відчутний поштовх до спостережень та осмислення літературного процесу. Літературознавці більше уваги приділяють сучасній поезії, в якій на чільне місце виводять В. Ґренджу-Донського, Ю. Боршоша-Кум’ятського, Зореслава, М. Божук, а серед прозаїків – Л. Дем’яна, І. Невицьку, О. Маркуша. У краї сформовано письменницьке ядро, яке впливатиме на подальший розвиток художнього слова Закарпаття. Перші професійні кроки новим поколінням письменників та літературознавців ‒ пройдено.
Укріплення лав літературознавців відбулося в 40-х роках завдяки приходові в культурне життя Ф. Потушняка, М. Лелекача, котрі відчули необхідність виховання у краї літератора і читача. Тож їхні статті (значною мірою Потушнякові) мали на меті пропонувати нові знання, теорії, підходи до художнього письма, що були корисними для інтелектуального розвитку насамперед письменників. Така форма спілкування виявилася ефективною, впливаючи на якість літератури та її розмаїття. Крім того, Ф. Потушняк, Ю. Станинець, Л. Дем’ян, О. Маркуш у своїх проблемних публікаціях особливо наголошували на високій місії літератури й відповідальності митця перед читачем. Традиції, обстоювані цими письменниками, розвивалися в літературному середовищі Закарпаття й у наступні десятиліття. Здобутки ж красного письменства 1920–1944 років визначили також вектор розвитку літератури Закарпаття у другій половині ХХ столітті.

ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ МІФОПОЕТИЧНОЇ РЕГРЕСІЇ В ЗБІРЦІ «АФИНИ» ВЛАСТИ ВЛАСЕНКО

2026-06-03T09:40:13+03:00

У статті досліджено феномен міфопоетичної регресії як базового психологічного механізму художньої творчості в ліриці сучасної української поетеси Власти Власенко (Богдани Ковалюк). Авторка – письменниця з Прикарпаття, філологиня, викладачка, громадська діячка, лауреатка премій імені Бориса Нечерди (2016) та Василя Стефаника (2023). Метою статті є розкриття психологічних та художніх механізмів, за допомогою яких поетеса трансформує індивідуально-емоційний досвід у міфопоетичний простір збірки «Афини» (2021), що відображає динаміку колективного несвідомого, пам’ять роду та архаїчні культурні архетипи.
У процесі дослідження визначено такі завдання: простежити, як у поезіях збірки «Афини» занурення в дораціональні стани свідомості постає в ролі сакрального інструменту ревіталізації особистості; проаналізувати образи символи (топоси гір, лісу; афини як фітоміфологічний концепт; стихійні коди), що формують міфологічну структуру регресивного досвіду; окреслити роль фольклорно-етнічних мотивів Прикарпаття в конструюванні авторського міфосвіту; з’ясувати специфіку поетичного мислення, яке через активацію архетипів Великої Матері, Старого Мудреця та Тіні поєднує інтимно-особистісну кризу й колективно-історичне буття. Стаття спирається на міфопоетичний аналіз, методи герменевтики, психоаналітичну інтерпретацію (концепції К.-Г. Юнга) й культурно-історичний підхід.
Доведено, що лірика Власти Власенко в збірці «Афини» відзначається глибинним зв’язком із традиціями Прикарпаття, де контрольована регресія особистості осмислюється як джерело духовної енергії, терапевтичний захист та простір формування ідентичності. Підкреслено роль локального бойківсько-гуцульського міфосвіту, символіки образів-архетипів, ритуальних ритмомелодійних кодів та родових ремінісценцій у формуванні авторського міфу про повернення до витоків буття. Зроблено висновок, що поезія збірки «Афини» утверджує міфопоетичну регресію як шлях
до джерел родової сили, внутрішньої опори та психологічної резильєнтності.
Зазначено, що поезія Власти Власенко характеризується новизною, індивідуально-авторським способом реалізації глибинно-психологічних систем, а також медіативним типом мислення, що робить її твори вагомим внеском у сучасну українську літературу та є репрезентативним матеріалом для вивчення психології літературної творчості.

ПОЕТИКА КОМІЧНОГО В МАЛІЙ ПРОЗІ КОРНЕЛІЯ ІРОДА

2026-06-03T09:51:40+03:00

У статті запропоновано літературознавче осмислення поетики комічного в малій прозі Корнелія Ірода – письменника, чия творчість становить важливий сегмент розвитку українського літературного процесу Румунії другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Актуальність дослідження зумовлена недостатнім вивченням сміхових механізмів у художній системі автора, адже, попри наявність окремих спостережень щодо іронічності та гумористичної тональності його письма, цей аспект ідіостилю прозаїка ще не був предметом детального вивчення.
Метою статті є виявлення специфіки художньої реалізації комічного в оповіданнях К. Ірода на матеріалі збірки «Білий рояль». Для досягнення поставленої мети окреслено такі завдання: проаналізувати основні різновиди комічного в текстах зазначеної книги; визначити роль сміхових стратегій у формуванні індивідуального стилю митця.
Методологічну основу розвідки становлять елементи герменевтичного, типологічного, естетико-функціонального та культурно-історичного підходів.
У процесі аналізу встановлено, що комічне в малій прозі Корнелія Ірода постає як багаторівнева художня система, що реалізується через поєднання гумористичного патерну, вербальної та ситуативної іронії, наївної наративної перспективи, гіперболізації, гротескних образів і стилістичних знижень. Доведено, що сміховий модус у творах письменника виконує не лише розважальну, а й аксіологічну та морально-філософську функцію, перетворюючи оповідні ситуації на засіб осмислення людської природи.
З’ясовано, що комічне в прозі автора виступає не периферійним стилістичним елементом, а одним із ключових принципів організації художнього тексту, тісно пов’язаним із його онтологічно-екзистенційною проблематикою. У підсумку встановлено, що поетика комічного формує концептуальну модель художнього світу письменника, у якій сміх поєднує критичну рефлексію над дійсністю з гуманістичним прийняттям людської недосконалості.
Отже, здійснений аналіз поетики комічного поглиблює уявлення про індивідуальний стиль Корнелія Ірода та сприяє системнішому осмисленню його прозового доробку в контексті української літератури Румунії.

ДОРОБОК ІЛЛІ ГАЛАЙДИ В УКРАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ДИСКУРСІ

2026-06-03T10:00:52+03:00

У статті простежено наукову та перекладацьку діяльність Іллі Галайди (1931 – 2017) в українсько-словацькому літературному дискурсі. В доробку відомого вченого-славіста з Пряшева – десятки статей, рецензій, відгуків на творчість знакових словацьких письменників в українських перетлумаченнях, а також сотні власних мистецьких інтерпретацій сучасної словацької поезії. Як науковець-компаративіст Ілля Галайда проаналізував українські переклади творчої спадщини відомих словацьких поетів – романтика Янка Краля, модерніста Івана Краска, віталіста Яна Смрека та ін. Плідною є діяльність Іллі Галайди у вимірі художнього перекладу. Його перу належать українські перетлумачення віршів сучасних словацьких поетів: антологія «Із кузні часу» (2007) вмістила ґрунтовні добірки текстів двадцяти п’яти репрезентантів сучасного словацького літературного процесу – Юрая Андрічика, Яна Бузаші, Анни Валцерової, Яна Замбора, Міхала Отченаша, В’єри Прокешової, Дани Подрацької та ін. Перекладачеві вдалося заглибитися в художній світ кожного автора, розкрити українським читачам його самобутність. У 2006 році Ілля Галайда оприявнив білінґвальне видання вибраних поезій сучасного словацького поета Йозефа Лайкерта «Недовговічність». Збірку високо оцінили літературознавці Я. Джоґаник, Ю. Кундрат, Т. Ліхтей, П. Осадчук, М. Роман, констатувавши, що український текст адекватний талантові й досвідові перекладача. Художні перетлумачення Іллі Галайди зі словацької поезії містить також восьмий випуск літературно-мистецької серії «Між Карпатами і Татрами» (2009), журнал «Дукля». Літературно-критичній та творчій діяльності Іллі Галайди присвячено збірник наукових праць «Ілля Галайда – український поет і перекладач» (Пряшів, 2012).

«СМУЧЯ ГОДИНА Б’Є»: ВІЙНА І ЛЮДИ В ОПОВІДАННІ МАРКА ЧЕРЕМШИНИ «ПОМЕННИК»

2026-06-03T23:39:04+03:00

У статті проаналізовано оповідання Марка Черемшини «Поменник» крізь призму художнього осмислення проблеми «людина і війна» в українській малій прозі початку ХХ століття. Відзначено, що письменник вивершив це оповідання після тривалої творчої паузи і врешті «заговорив», не втримавшии в собі великої сили вражень і потрясінь, яких із подостатком принесла війна. З’ясовано, що автор «Карбів» одним із перших у національній літературі звернувся до системного і незаретушованого зображення воєнного лихоліття, зосередивши увагу не на розлогих батальних сценах, а на суттєвій трансформації повсякденного буття гуцульського села. Простежено текстологічні й культурно-історичні маркери часу, виявлено зв’язок «Поменника» з циклом суголосних новел Марка Черемшини на воєнну тематику та щоденниковими нотатками автора. Обґрунтовано емоційну насиченість і документальну конкретику оповідання, що зумовлено правдивістю рефлексій письменника від безпосереднього переживання подій Першої світової війни. Особливу увагу приділено новаторським художнім стратегіям: поетиці колективного голосу громади
(він проривається через лейтмотивну мелодію голосіння), психологічному портретуванню персонажів, внутрішнім монологам, а також функції психологічного пейзажу, який відбиває стан тривоги й очікування невідворотної катастрофи.
Розкрито сенсовий потенціал художньої деталі («поменник» як знак родової пам’яті та водночас фатальний привід для репресій), що підсилює трагізм зображуваного. Доведено, що війна в оповіданні постає як сила, котра руйнує усталені соціальні зв’язки, оголює приховані конфлікти та деформує моральні орієнтири людини. Підкреслено глибокий символічний підтекст у кульмінаційній сцені арешту і виривання з рідного ґрунту сивочолих ґаздів. Силоміць вихоплених із батьківської землі гуцулів перед фізичною стратою знищено духовно: вони втратили ту надміцну антеївську силу, яка досі допомагала стоїчно переносити «смучю годину» війни. Наголошено на гуманістичному пафосі твору і його
значенні для формування воєнного дискурсу в українській модерній прозі.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО В РЕЦЕПЦІЇ ІВАНА ФРАНКА: МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ

2026-06-03T23:59:17+03:00

Стаття присвячена висвітленню деяких аспектів маловідомого листування між Іваном Франком і Василем Доманицьким з приводу повного наукового видання «Кобзаря», над яким обидва тоді працювали – відповідно у Львові й Києві. Інцидент виник несподівано, коли Доманицький звернувся з настійним проханням допомогти з’ясувати деякі текстологічні сторінки Шевченкових творів, а водночас наполягав, аби адресат активізував свою роботу в даному напрямку, бо, мовляв, ніхто інший із подібним завданням впоратися не зможе. Франко різко відповів на подібне прохання: з-поміж іншого й тому, що художня продукція поета, за деякими винятками, нібито не варта того, аби справою її видання так боляче перейматися й жертвувати собою, своїм здоров’ям та іншими творчими планами задля її видання.
Подібні епатажно-гострі Франкові висловлювання, які дещо розходяться з його загальновідомими судженнями про художнє слово й національне значення Кобзаря, запропоновано розглядати, враховуючи тодішній його життєво творчий спосіб буття: посилення душевно-психічної кризи, а внаслідок загострення симптоматики ревматоїдного артриту сталася деформація суглобів і параліч рук. Однією з головних причин такого становища письменник вважав «навал літературної праці, переважно зовсім механічного характеру». У такій ситуації додаткова купа «чорнової» роботи означала неминуча ескалація захворювання. Таким чином, нападки на Шевченка відбулися, сказати б, рикошетом – притому в піковий період психо-духовної кризи

КОНЦЕПТ «ДЗЕРКАЛО» В ОПОВІДАННЯХ КОРНЕЛІЯ ІРОДА (ЗБІРКА «ВІД СЬОГОДНІ ДО ЗАВТРА»)

2026-06-04T14:48:59+03:00

Мета статті – проаналізувати символічне підґрунтя концепту «дзеркало» в оповіданнях Корнелія Ірода, які увійшли до збірки «Від сьогодні до завтра» (2014), простежити специфіку метафор, розглянути психологізм цих творів. Письменник, моделюючи певні життєві ситуації, дає змогу героям творів побачити себе ніби в кривому дзеркалі, а мовою психоаналізу, побачити свою Тінь, друге я, існування якого людина не завжди готова визнати. Метафоричне дзеркало і його вплив на світосприйняття героїв – наскрізний мотив проаналізованих оповідань Корнелія Ірода. В оповіданнях «Дзеркало», «Дорога», «Надгробна фотографія», «Рябушка», «Безсмертя», «Портрет», «Вдячність» концепт «дзеркало» відіграє ключову роль, допомагає читачеві заглибитися у внутрішній світ героїв, побачити обриси архетипу Тіні, відкриває правду, руйнує стереотипи та мрії, звичний уклад життя, завдає болю. В оповіданні «Дзеркало» жебрак Мануеле крізь призму картини «Таємна вечеря» бачить розщеплення свого «Я», зумовлене відтворенням рис його обличчя в образах персонажів-антагоністів – Ісуса Христа та Іуди. Як дзеркало можемо інтерпретувати процес творчості
геніального художника Леонардо да Вінчі. В оповіданні «Дорога» дзеркалом для професора Павела Бондара стає розбита сільська дорога, болото і ніч, саме там йому вдається побачити свою Тінь – безвольного чоловіка, яким вміло маніпулює хитра жінка. В оповіданні «Надгробна фотографія» функцію дзеркала виконує світлина, на якій поєднано образи молодого чоловіка та старенької дружини, оскільки зв’язок між ними обірвався понад сорок років тому. Відтак, головна героїня Ниця Паламарева бачить себе на тій фотографії як у дзеркалі часу, усвідомлює, що постаріла і минуле
не повернути. Дзеркалом ілюзій та марних сподівань в оповіданні «Вдячність» постає спадок, який зробив видимою темну сторону особистості Антона, став причиною його розгульного життя й цирозу печінки. В оповіданні «Рябушка» метафоричним дзеркалом, у якому відображаються моральні та духовні якості головного героя Тодера Жабена, є рябакобила Зірка. Символічний образ кривого дзеркала постає в оповіданні «Безсмертя»: химерні фантазії головного героя про подорожі зі швидкістю світла й життя в межах різних історичних епох розбиваються об реалії дійсності (аварію на підприємстві). В оповіданні «Портрет» функцію кривого і водночас «пророчого» дзеркала виконує портрет професора
Мирона, який віщує несправедливе звинувачення у зраді та ув’язнення вченого. Крізь призму концепту «дзеркало» можуть бути проаналізовані й інші твори Корнелія Ірода.

ХУДОЖНІ МОДЕЛІ ТІЛЕСНОСТІ В ПОЕЗІЇ ЗБІРКИ «ВІРШІ З БІЙНИЦІ» МАКСИМА КРИВЦОВА

2026-06-04T15:01:31+03:00

У статті розглянуто особливості художнього моделювання тілесності в поезії збірки «Вірші з бійниці» Максима Кривцова. Актуальність дослідження зумовлена активним осмисленням досвіду російсько-української війни в літературі, що спричинило появу нових тематичних та образних акцентів, у межах яких тілесність як міждисциплінарна категорія трансформується в засіб репрезентації індивідуального та колективного переживання війни.
Метою розвідки є дослідження художніх моделей тілесності в поезії збірки «Вірші з бійниці» Максима Кривцова. Для її реалізації було поставлено низку завдань: визначення ключових мотивів та образів тілесності в поезії; аналіз специфіки їхнього художнього втілення; з’ясування семантичних і функціональних особливостей тілесності як художньої категорії; окреслення взаємозв’язку тілесності з травмою та воєнним досвідом; визначення ролі тілесних образів у формуванні художньої моделі світу та передачі отриманого у війні емоційного досвіду ліричного «Я». У роботі застосовано біографічний, герменевтичний, структурно-семіотичний, психоаналітичний та культурно-історичний методи літературознавчого аналізу.
У поезії Максима Кривцова тілесність постає як складна художня категорія, що функціонує у двох взає мо пов’язаних аспектах: з одного боку, як зруйнована, деперсоналізована фізична матерія, а з іншого – як інтимізований, але вразливий простір особистісного досвіду. Встановлено, що у збірці домінує модель травмованої, фрагментованої та деперсоналізованої тілесності. Через образи пораненого, зруйнованого тіла, межового існування, втрати цілісності та ідентичності поет відтворює як фізичний вимір війни, так і глибокі психологічні трансформації ліричного героя. Тіло
постає як вразлива матерія, що піддається руйнуванню, редукується до об’єкта, втрачаючи індивідуальні ознаки та суб’єктність. Водночас у поезії є й інша модель тілесності, пов’язана з інтимним і чуттєвим досвідом. Жіноче тіло постає як простір близькості, однак воно також репрезентовано з використанням військової лексики й пронизане воєнною оптикою, що обумовлює поєднання еротичного й травматичного вимірів. У цьому контексті тілесність функціонує як зона перетину Еросу та Танатосу.
У ліриці Максима Кривцова тіло втрачає стабільність і цілісність, трансформується під впливом війни, стає одним із ключових засобів осмислення травми, відтворюючи зміни в онтологічному бутті людини в умовах воєнної дійсності, перетворюючи його з носія індивідуального досвіду на об’єкт безособового й глибоко трагічного процесу.

ТОПОС МІСТА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ (З) ВІЙНИ

2026-06-04T15:12:52+03:00

Стаття присвячена літературознавчому аналізу топосу міста в сучасній українській поезії після 2014 року, що формується в умовах осмислення воєнного досвіду. Місто розглянуто як багатовимірний художній образ, що зазнає суттєвих трансформацій під впливом війни та функціонує не лише як просторове тло, а як активний смислотворчий елемент поетичного дискурсу. Простежено зміни, які відбуваються в урбаністичному просторі, що в поезії війни постає носієм колективної та індивідуальної пам’яти, травматичного досвіду та національної ідентичности.
Основна увага зосереджена на образах зруйнованого, покинутого або загроженого міста, що набувають символічного значення й репрезентують досвід утрати, страху та екзистенційної нестабільности. Акцентовано на тому, що в сучасній українській поезії війни формується нова модель урбаністичного топосу, у якій фізичні ландшафти тісно переплітаються з пам’яттєвими, символічними та емоційними вимірами, стаючи важливими інструментами художнього осмислення воєнних подій та фіксації колективної травми.
У розвідці проаналізовано ключові урбаністичні ландшафти. Зокрема, розглянуто топос міста як простору пам’яти та травми, у якому зафіксовано досвід руйнування, втрати та посттравматичного переживання війни; місто як топос незламности, що репрезентує колективний спротив, стійкість і здатність до відновлення навіть в умовах постій ної загрози; місто-транзит, що пов’язане з процесами вимушеної міграції, тимчасового перебування та екзистенційної непевности; а також місто-спогад, яке існує переважно в площині пам’яти та внутрішнього простору ліричного героя.
Дослідження спирається на міждисциплінарні підходи сучасного літературознавства, зокрема теорію топосу, урбаністичні студії, концепції культурної пам’яти та студії травми, що дає змогу комплексно осмислити функціонування образу міста в поетичних текстах воєнного часу. Такий аналіз дозволяє виявити закономірності художнього реагування на війну, а також окреслити специфіку формування нових символічних значень міста. Зроблено висновок, що топос міста в сучасній українській поезії війни набуває статусу одного з ключових елементів поетичного осмислення воєнної реальности та важливого маркера колективної фіксації травматичного досвіду.

ВОЛОДИМИР БІРЧАК ЯК ІСТОРИК ЛІТЕРАТУРИ

2026-06-04T15:24:26+03:00

У статті досліджено літературознавчі погляди молодомузівця Володимира Бірчака (1881–1952), що оприявлені в його науковій історико-літературній праці «Літературні стремління Підкарпатської Руси» (1921). Важливим завданням публікації є аналіз історико-літературної праці Володимира Бірчака «Літературні стремління Під карпатської Руси» крізь призму її цінності для сучасного українського літературознавства. Як результати дослідження
можна сприймати судження і доводи, задекларовані в статті про те, що досі маловідома праця молодомузівця Володимира Бірчака зберігає свою актуальність та важливість принаймні у двох аспектах: по-перше, вона розкриває історію українського письменства на теренах Закарпаття від давнини до перших десятиліть ХХ століття, а також аналізує творчість у літпроцесі незнаних чи невідомих письменників та літераторів краю; по-друге, вона органічно вписується до загальноукраїнського національного літературно-духовного явища, що не тільки збагачує його іменами творців
художніх цінностей, а й робить його більш повнішим та цілісним. Звідси й новизна цього дослідження: об’єктивно проаналізовано літературознавчу працю Володимира Бірчака «Літературні стремління Підкарпатської Руси», що впродовж тривалого часу знаходилася в нашій науці про літературу у вимушеному забутті, як і її автор. Визначено її місце і роль у вивченні закарпатської гілки українського національного письменства. З’ясовано особливості й методологічні підходи Володимира Бірчака в осмисленні багатого художнього матеріалу та його аналізу. Доведено важливість літера
турознавчої студії в історії української літератури.