Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Філологія

ЮРІЙ CТАНИНЕЦЬ: АСПЕКТИ ПОРТРЕТА КРІЗЬ ПРИЗМУ ЕПІСТОЛЯРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Валентина Барчан — 2026-03-29

У статті здійснено аналіз епістолярної комунікації письменників Юрія Станинця та Івана Чендея.
Ю. Станинець – репрезентант закарпатської української белетристики 20–40 років ХХ ст., у радянський час вилучений із літературного процесу. І. Чендей – представник літературного покоління 50–80-х років, лауреат Шевченківської премії, який зазнав гонінь від партійних менеджерів тогочасної системи. Листування між письменниками тривало в період 50-х–80-х рр. минулого століття. Епістолярна спадщина Ю. Станинця недосліджена. Аналізом листування І. Чендея активно займається вчений С. Кіраль. Однак епістолярна комунікація двох закарпатських митців ще не стала предметом наукового осмислення. Метою дослідження є представлення портрета Ю. Станинця крізь призму дванадцяти
опублікованих епістол І. Чендея. Завдання для досягнення мети передбачають аналіз листів Чендея до Станинця, ак центування на тих деталях, які формують уявний портрет адресата. Зʼясовано, що основною мотивацією епістолярної комунікації в Ю. Станинця було мешкання у віддалених гірських районах, хвороба та відлучення в радянський час від літературного середовища через сан греко-католицького священника. Домінуючою в його листах була тема творчості. Ю. Станинець жив надією влитися в активне літературне життя, повідомляв про свої творчі плани, наміри, пітримував літературні досягнення адресата. Чендей сприйняв його як вдумливого, спостережливого, емоційного письменника, обʼєктивного критика. Важливі штрихи в портретописанні додає лінгвістичний аспект епістол. Зокрема добірна літера турна мова, діловий стиль, формули мовленнєвого етикету в листах Чендея відображають його позитивне сприйняття адресата. Отже, із епістолярної комунікації двох митців постає досить виразний образ Ю. Станинця з характерними для нього як людини і письменника рисами.

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІ АНТРОПОНІМИ – НАЙВАЖЛИВІШІ СЛОВА В РОМАНАХ ЮРІЯ ВОВКА

Анастасія Вегеш — 2026-03-29

Різнобічне вивчення функційно-стилістичних можливостей літературно-художніх антропонімів, з’ясування їхньої ролі в процесі становлення національної антропосистеми та літературної мови – важливі проблеми в царині художньої ономастики. У літературно-художніх антропонімах закладені як ідейні, так і естетичні вподобання автора, тому їхній аналіз дає змогу одержати повну картину ідіостилю письменника та картину розвитку художньої антропоніміки. Найменування героїв романів Юрія Вовка ще не були предметом досліджень ономастів, цим якраз
і зумовлена актуальність нашої розвідки.
Метою нашого дослідження є аналіз літературно-художніх антропонімів, що функціонують у ретророманах «Доки смерть не розлучить нас», «Пам’ять крові», «Передбачення Курта Зіберта» Юрія Вовка. Завдання – описати літературно-художні антропоніми, розкрити їхнє значення, довести, що вони є найважливішими компонентами романів, бо за найменуванням персонажа можна визначити його походження, характер, зовнішність, емоційний стан тощо. Доведено, що літературно-художні антропоніми із романів Ю. Вовка відображають реальний антропонімікон волинян, але в тексті вони виконують найрізноманітніші функції. З’ясовано мотиви творення псевдонімів вояків УПА. Звернено увагу на взаємодію та поєднання багатьох найменувань, їхню властивість доповнювати одне одного, а також на протистояння назв героїв із протилежних систем. Імена відомих людей набувають стилістичного значення, іноді стають символами, містять низку асоціацій. У романах Ю. Вовка літературно-художні антропоніми є не просто знаками ідентифікації, вони стають найважливішими словами, бо завдяки доантропонімній семантиці, авторській характеристиці та базовим конотаціям формується образ. Власні назви персонажів – мовні одиниці, які відображають творче мислення письменника та особливості його стилю. Проведене дослідження дає право стверджувати, що серед широкого спектру виражальних засобів у художніх творах важливе місце належить літературним онімам.

ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО ТЕРМІНОЛОГІЙНОГО АПАРАТУ КОГНІТИВНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

Наталія Венжинович — 2026-03-29

У статті розглянуто особливості сучасного термінологійного апарату когнітивної лінгвістики. Дослідження містить опис таких понять: концепт, когнітивна лінгвістика, лінгвоконцептологія, мовна картина світу, концептуальний смисл, вербалізація концепту і семантичне поле концепту.
Услід за відомими вченими, автори зазначають, що когнітивна лінгвістика – це мовознавчий напрям, у центрі уваги якого перебуває мова як загальний когнітивний механізм, а головною метою є побудова моделі мовної комунікації для обміну знаннями. Концепт у цій парадигмі розглядається як одиниця знання – ментальне утворення чи „згусток” культури в свідомості людини. Він виступає посередником між словом і дійсністю, де мовні засоби фіксують лише час тину концептуальної інформації. Лінгвоконцептологія – міждисциплінарна галузь на перетині когнітивної лінгвістики й культурології, що вивчає структуру, зміст і словесні вияви концептів. Під мовною картиною світу дослідники розуміють систему уявлень про дійсність, зафіксовану в мові (лексика, граматика, фразеологія). Підкреслено важливість семантичних полів концептів – сукупностей лексичних одиниць, які відображають зміст одного концепту. Розглянуто методи дослідження концептів (дефініційний, компонентний аналіз тощо) і наведено приклади вербалізації концептів у мовному корпусі (зокрема у фразеологізмах із ключовим словом word. Відзначено, що лексико-термінологійний апарат когнітивної лінгвістики характеризується міждисциплінарністю, відсутністю єдиних визначень багатьох понять і тісним зв’язком мови з культурою та мисленням. Автори вважають, що перспективами подальших наукових пошуків можуть стати дослідження, пов’язані з систематизацією термінології. Особливо потрібно поглибити вивчення концептів у сучасних контекстах (новітні технології, глобалізація), розробити стандарти інтерпретації концептуального смислу та форм вербалізації концептів у текстах різних жанрів. Важливим завданням є також розробка методик аналізу концептів за допомогою корпусних технологій та мультикультурних досліджень із використанням даних носіїв різних мов.

СУЧАСНІ МЕТОДИ ВИКЛАДАННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ: ПСИХОЛІНГВІСТИЧНИЙ РАКУРС

Леонід Гіков — 2026-03-29

У статті здійснено комплексний аналіз сучасних тенденцій у викладанні іноземних мов крізь призму психолінгвістичного підходу, який розглядається як одна з ключових методологічних засад сучасної лінгводидактики. Актуальність дослідження зумовлена змінами в освітньому просторі, зокрема переходом до компетентнісної парадигми навчання, цифровізацією освітніх процесів та посиленням ролі міжкультурної комунікації, що потребує переосмислення традиційних моделей іншомовної підготовки. Особливу увагу зосереджено на психолінгвістичних механізмах мовленнєвої діяльності, процесах сприйняття, осмислення, збереження та відтворення іншомовної інформації, а також на когнітивних і емоційно-мотиваційних чинниках оволодіння іноземною мовою, які визначають індивідуальну траєкторію навчання здобувачів освіти.
У роботі проаналізовано сучасні методи та підходи до викладання іноземних мов, зокрема комунікативний, когнітивний, інтерактивний, нейродидактичний та мультимодальний підходи, які ґрунтуються на досягненнях психолінгвістики. Обґрунтовано доцільність інтеграції психолінгвістичних знань у практику навчання іноземних мов з метою підвищення ефективності формування мовної, мовленнєвої та комунікативної компетентностей. У статті також розглянуто роль автентичних матеріалів, цифрових технологій та індивідуалізації навчання у контексті психолінгвістичного виміру, що забезпечує адаптацію навчального процесу до когнітивних можливостей і потреб здобувачів освіти.
Зроблено висновок, що врахування психолінгвістичних закономірностей у процесі викладання іноземних мов сприяє оптимізації навчального процесу, розвитку автономії здобувачів освіти та формуванню стійкої мотивації до вивчення мов. Запропоновані узагальнення спрямовані на підвищення якості мовної підготовки в умовах трансформації сучасного освітнього середовища та зростання вимог до іншомовної комунікативної компетентності. Отримані результати можуть бути використані у викладацькій практиці закладів вищої освіти, при розробці навчально-методичних матеріалів та в подальших міждисциплінарних наукових дослідженнях у сфері лінгводидактики та освітніх технологій.

ЕПІТЕТИ ЗОРОВОЇ СЕМАНТИКИ ЯК КОМПОНЕНТ ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ ПОЕТИЧНОГО ДИСКУРСУ ФЕДОРА ПОТУШНЯКА

Іван Зимомря — 2026-03-29

У статті досліджено епітети зорової семантики у поетичній мовотворчості Федора Потушняка. Мета роботи полягає у виявленні та систематизації таких епітетів, а також у визначенні їхньої ролі у формуванні індивідуального стилю митця. Для досягнення поставленої мети проаналізовано стан наукової розробки проблеми функціонування епітетів у художньому мовленні, здійснено їхню класифікацію та проведено лексико-семантичний і семантико-стилістичний аналіз. Особливу увагу приділено символічному навантаженню колірних, світлових і просторових означень. Встановлено, що колірні епітети виконують багатофункціональну роль: зорово-образну, емоційну, символічну та контрастну. Детально проаналізовано світлові епітети, які є важливими компонентами поетичної образності Федора Потушняка. Вони формують атмосферу сяйва, духовного піднесення та багатоплановості, постаючи знаком істини, естетичної досконалості й вічності. Особливістю їхнього використання є висока частотність, різноманітність формальних реалізацій, поєднання світлових і колірних характеристик та надання світлу містичного виміру. Здійсне
но класифікацію світлових епітетів за семантичними полями: ясність і блиск; світло дня, початок і надія; полум’я, вогонь, енергія; ніч і космічні образи; затемненість і мла; прозорість і невидимість; радість і гармонія. Встановлено, що вони не лише описують явища, а й формують емоційно-символічні смисли – від радості й надії до трагізму й таєм ничості. Просторові епітети також становлять вагомий компонент поетичної образності митця. Вони апелюють до зорового сприйняття, описують форму, конфігурацію та рух предметів у просторі, допомагаючи створювати динамічні
й об’ємні картини природи та надавати їм символічного й емоційного значення. Систематизовано просторові епітети за семантичними полями: глибина і масштаб; рух, широта, динаміка; прихованість і загадковість; природні ландшафти й стихії; часопросторові образи; спокій і гармонія; віддаленість і протяжність; дрібні деталі, тілесність та внутрішній простір. Доведено, що просторові епітети є визначальними засобами індивідуального стилю письменника, забезпечу ють цілісність його художнього світу та відображають екзистенційні мотиви. Дослідження епітетів зорової семантики дало змогу простежити закономірності індивідуального використання мовних засобів, виявити специфіку поетичного мислення Федора Потушняка та визначити його внесок у розвиток української поетичної традиції ХХ століття. У досліджуваному контексті епітети зорової семантики постають не лише як стилістичні маркери, а й як ключові елементи семантичної структури тексту, що забезпечують його цілісність і художню довершеність.

ДЖЕРЕЛА ПОХОДЖЕННЯ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІХ АНТРОПОНІМІВ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША

Оксана Лавер — 2026-03-29

Статтю присвячено дослідженню джерельної бази літературно-художніх антропонімів із творів Пантелеймона Куліша. Вивчення назв персонажів є важливим для студіювання авторського ідіостилю письменника, адже він був одним із перших, хто формував нову українську літературно-художню антропонімію. Актуальним є вивчення традиційних та нових джерел походження літературних онімів у текстах П. Куліша.
Мета статті полягає в комплексній характеристиці джерел формування літературно-художніх антропонімів творів Пантелеймона Куліша в контексті становлення нової української літературно-художньої антропонімії. Наше за вдання – вивчити джерельну базу літературно-художнього антропонімікону П. Куліша; описати генетичні типи (первинні, вторинні, терціальні) літературно-художніх антропонімів; з’ясувати кількісні параметри досліджуваних лексем.
Доведено, що П. Куліш послідовно продовжує традицію формування української літературно-художньої антропонімії на живомовній основі. Кулішеві літературно-художні антропоніми є талановитою інтерпретацією реального антропонімікону, реалізацією сміливих способів формування характеристичної семантики власної назви. Також з’ясовано, що джерелами творення літературно-художніх антропонімів творів П. Куліша був фольклорний матеріал, літописи, козацькі реєстри та антична і світова класика.
Звернено увагу на уміння письменника наближувати до національного мовного ґрунту, до народного звучання найменування з елементами чужомовного та церковнослов’янського походження. П. Куліш розбудовував антропонімну систему художніх творів передусім на основі інтерпретації особових назв загальнонародного антропонімікону та назв історичних осіб.
Проведене дослідження уможливлює твердження, що серед широкого спектру виражальних засобів у творах П. Куліша важливе місце належить літературним антропонімам, які мають різноманітні джерела походження.

ОБРЯДИ ПЕРЕДВЕЛИКОДНЬОГО ПЕРІОДУ НА ЗАКАРПАТТІ: ЕТНОЛІНГВІСТИЧНИЙ НАРИС

Ольга Миголинець — 2026-03-29

Назви релігійних свят відображають поняття, сформовані носіями мови у процесі їх пізнавальної діяльності. Майже жодне з релігійних свят, відзначених у церковному календарі, не залишається поза увагою жителів Закарпаття. Великодні свята є найбільш відомими і величними для всіх українців. Великодній обряд є одним із найстаріших, у ньому зберігаються численні елементи, що відображають важливі моменти культурної історії. Великоднім святам передує цілий цикл передвеликодніх обрядів, які характеризуються широкою різноманітністю.
Останнім часом увагу мовознавців привертає лексика календарної обрядовості. У ній можна знайти інформацію про етнічну історію населення, його традиції, звичаї, культуру, побут тощо. Проте все ще не достатньо вивчені мовні явища, які презентують календарно-обрядову лексику в закарпатських говірках. Тому метою нашого дослідження був збір та опис назв передвеликоднього обряду в українських закарпатських говірках. Предметом нашого аналізу є семи на означення семи передвеликодніх обрядів в українських закарпатських говірках. Ми звернули увагу на семитижне вий піст, який передує Великоднім святам, Суботу перед Вербною неділею, Вербну неділю, Чистий четвер, Страсну
п՚ятницю, Великодню суботу тощо. Поданий аналіз здійснювався у лексико-семантичному, етимологічному та етнографічному аспектах. Зафіксовані нами у закарпатських говірках назви у фонетико-словотвірних варіантах функціонують і в інших говорах української мови чи в інших слов՚янських мовах. Деякі з них збігаються з літературними відповідниками.
Також ми описуємо звичаї мешканців сіл, які пов’язані з релігійними святами і творилися протягом їх існування та історичного розвитку. Адже без знання народних звичаїв інколи важко розтлумачити ту чи іншу назву.
Як видно з нашого дослідження, назви обрядів передвеликоднього періоду входять до циклу весняних християн ських свят і утворюють велику та структурно розгалужену тематичну групу лексики. Цій лексиці притаманна стійкість давньої традиційної системи.

МОВОТВОРЧІСТЬ ЛІТОПИСНОГО ДИСКУРСУ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ “ЛІТОПИСУ СІРОГО ОРДЕНУ” П. ДЕРЕВ’ЯНКА: МІЖ ІСТОРИЧНОЮ СТИЛІЗАЦІЄЮ ТА АВТОРСЬКОЮ ІННОВАЦІЄЮ

Оксана Негер — 2026-03-29

Статтю присвячено комплексному дослідженню мовотворчості літописного дискурсу в художньому тексті трилогії Павла Дерев’янка «Літопис сірого ордену», що розглядається як результат взаємодії історичної стилі зації та авторської інновації. Актуальність дослідження зумовлена посиленням інтересу сучасної лінгвістики до когнітивно-дискурсивного аналізу художніх текстів, а також недостатньою систематизацією мовних механізмів відтворення літописної моделі світу в сучасній українській прозі, зокрема в межах жанрових модифікацій темного фентезі та альтернативної історії.
Метою статті є виявлення та опис основних мовних, стилістичних і дискурсивних засобів, за допомогою яких у художньому тексті моделюється ефект історичної достовірності, формується ілюзія літописного письма та конструюється цілісна авторська картина світу. Для досягнення поставленої мети використано методи дискурс-аналізу, лексико-семантичного, контекстуального, стилістичного та когнітивного аналізу, що дає змогу розглядати художній текст як складне когнітивно-комунікативне утворення, занурене в ширший культурно-історичний контекст.
У ході дослідження встановлено, що літописний дискурс у творі Павла Дерев’янка не зводиться до механічного відтворення мовних моделей давнього літописання, а функціонує як стилістично трансформований художній конструкт, інтегрований у сучасний наратив. Проаналізовано роль архаїзованої лексики, літописних формул, сакралізованих номінацій, міфонімів, хронотопних і наративних маркерів, які в поєднанні з неологізмами, іншомовними вкрапленнями та авторськими семантичними зсувами формують індивідуально-авторський ідіостиль.
Доведено, що мовотворчість письменника спрямована не лише на стилізацію історичного письма, а й на активне моделювання альтернативної історичної реальності, у межах якої художньо осмислюються проблеми пам’яті, влади, відповідальності, вибору та колективної ідентичності. Зроблено висновок, що аналіз літописного дискурсу є продуктивним інструментом дослідження художнього тексту, оскільки дозволяє інтегрувати лінгвістичний, когнітивний та культурологічний аспекти інтерпретації в єдину аналітичну модель.

ДО ПИТАННЯ УНІФІКАЦІЇ ОНОМАСТИЧНИХ ТЕРМІНІВ В УКРАЇНСЬКІЙ І ЧЕСЬКІЙ МОВОЗНАВЧИХ ТРАДИЦІЯХ

Наталія Петріца — 2026-03-29

Статтю присвячено контрастивному аналізу антропонімної термінології української та чеської мов у синхронному й діахронному вимірах. Метою дослідження є зіставлення ключових антропонімних термінів і терміносполук, виявлення їхніх поняттєвих меж, семантичних особливостей та ступеня термінологічної усталеності в межах двох національних ономастичних традицій. У роботі простежено основні етапи формування ономастичної терміносистеми в чеському та українському мовознавстві, окреслено причини термінологічної варіативності, полісемії та синонімії, що ускладнюють як внутрішньомовні, так і міжслов’янські ономастичні студії. Особливу увагу зосереджено на зіставному аналізі термінів antroponimická soustava, křestní jméno, rodné jméno, osobní jméno, příjmení, příjmí та їхніх українських відповідників, а також на проблемах тлумачення й уживання понять власна особова назва, антропонімна формула, прізвище, прізвисько, допрізвищева назва. Установлено, що в чеській ономастиці спостеріга
ється більш послідовне розмежування антропонімних понять, зокрема між прізвищем і допрізвищевою назвою, тоді як в українській історичній антропоніміці функціонує низка конкуруючих номінацій на позначення додаткових неофіційних назв особи. Обґрунтовано недоцільність терміна прізвищева назва в історико-ономастичному контексті через його синонімізацію з поняттям прізвище. Доведено доцільність уживання терміна власна особова назва як універсального та семантично чіткого, а також терміна допрізвищева назва для позначення несталих, семантично вмотивованих і факультативних антропонімів, що передували офіційній кодифікації прізвищ. Зроблено висновок про перспективність контрастивного підходу для подальшого впорядкування та гармонізації слов’янської ономастичної термінології.

ЛЕМКІВСЬКИЙ ДІАЛЕКТ ЯК МАРКЕР ІДЕНТИЧНОСТІ В ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ ІВАНА ЯЦКАНИНА

Ольга Пискач — 2026-03-29

У статті проаналізовано особливості функціонування лемківського діалекту як ключового маркера національної та культурної ідентичності в художній прозі відомого українського письменника Східної Словаччини Івана Яцканина. Об’єктом лінгвістичного дослідження стали збірки малої прози автора «Усе залишиш» (1990) та «Дерев’яний смуток» (1997). Актуальність розвідки зумовлена необхідністю глибокого вивчення ідіолекту митців, які працюють у чужомовному оточенні, але зберігають ментальний зв’язок із національним мовно-культурним про стором.
Методологічну основу дослідження становлять описовий, функціонально-стилістичний, структурно-семантичний та соціолінгвістичний методи, а також елементи етимологічного та контекстуального аналізу. У статті окреслено соціолінгвістичний контекст побутування лемківського говору на Пряшівщині, де він, на відміну від польської Лемківщини, зберігся в природному середовищі завдяки відсутності масових депортацій автохтонного населення.
Здійснено детальну класифікацію та аналіз діалектних одиниць за мовними рівнями. Виокремлено фонетичні (специфічні рефлекси, змішування сибілянтів тощо), словотвірні та граматичні особливості (енклітичні форми займен ників мі, тя, ня, архаїчні форми дієслів, флексії кличного відмінка та ін.). Особливу увагу приділено лексичному рівню: проаналізовано тематичні групи слів на позначення архітектури, побуту, одягу, їжі, родинних зв’язків та емоційних станів (сипанець, ґазда, кошуля, банувати тощо). Встановлено, що діалектизми у творчості І. Яцканина виконують
не лише номінативну, а й стилістичну та ідентифікаційну функції, виступаючи носіями культурного коду та засобами психологічної характеристики персонажів.
Доведено, що лемківський діалект у прозі І. Яцканина є органічною частиною української мовної системи, здатною адаптувати іншомовні впливи (словацькі, угорські), та слугує інструментом збереження історичної пам’яті в умовах глобалізації.

КАРНАВАЛІЗОВАНИЙ ЕКОДИСКУРС КОХАННЯ

Вікторія Самохіна — 2026-03-29

Актуальність роботи пов’язана з використанням лінгвоекологічного підходу до аналізу карнавалізованого екодискурсу кохання, який створює сприятливі умови для спілкування в атмосфері неофіційної комунікації. Лінгвоекологічний підхід уперше застосовується з метою довести, «чистоту» карнавалізованого екодискурсу кохання, незважаючи на порушення норм (онтологічних, валоративних, логіко-поняттєвих, лінгвальних), за рахунок яких експлікується комічна ситуація. Основне завдання статті – надати лінгвістичний аналіз карнавалізованого екодискурсу кохання, виявити в ньому прийоми комічного, що викликає у адресата сміхову реакцію. Доводимо, що зазвичай емоційна координація адресанта і адресата і налаштованість на гумор у цьому типі дискурсу перебуває в одній емоційній площині і, відповідно, завершує їх комічне спілкування. Таким чином, лінгвоекологічний підхід до аналізу карнавалізованого екодискурсу кохання являє собою різновид особистісно-орієнтованого емоційно зарядженого спілкування, яке, як правило, гармонізує стосунки комунікантів. Адресант цього типу дискурсу закладає очікування адресата стосовно адекватної реакції – атмосферу веселого простору, комунікативного оптимізму, створення екологічно-емоційного настрою. У роботі зроблено висновок, що карнавалізований екодискурс кохання є екологічним, він об’єднує, а не роз’єднує комунікантів. Екологія кохання з гумором – це культурне середовище, в якому перекручуються сучасні уявлення, експлікуючи ефект комічного.
Доведено, що порушення стереотипних норм є свідомим екологічним процесом, який у карнавальній свідомості стає запорукою психологічного розслаблення та духовного здоров’я людини. Порівняльний аналіз виявив, що в англомовному середовищі домінує лінгвальна гра, тоді як українському гумору властива єдність незлобливого жарту з удаваною простакуватістю, а єврейському – глибока самоіронія. Спільним результатом є формування нової «екологічної норми» через сміхову стихію та ігрову органіку.

СИМВОЛІЧНИЙ ТА МІФОЛОГІЧНИЙ ВИМІРИ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІХ АНТРОПОНІМІВ У РОМАНІ АНАСТАСІЇ НІКУЛІНОЇ «ЗАВІРЮХА»

Оксана Тиховська — 2026-03-29

У статті здійснено аналіз літературно-художніх антропонімів роману «Завірюха», які є важливим елементом художньої структури та формування міфопоетичного світу твору. Метою дослідження є з’ясування семантики та функціонального навантаження літературно-художніх антропонімів, а також визначення їхнього зв’язку з фольклорно-міфологічною традицією та авторською моделлю фантастичного світу. Методологічну основу роботи становлять семантичний, контекстуальний, ситуативний методи, а також когнітивний та прагматичний аналіз. Особливу увагу приділено літературно-художнім антропонімам, пов’язаним із космогонічними образами, уособленнями стихій, абстрактними філософськими поняттями, які формують ієрархію персонажів та визначають їхню роль у художній системі роману: Вічник, Темна, Вершник Сновидінь, Мандра, Темрява, Люта, Вогняна, Гарманії, Безодні. Вічник постає у романі як уособлення деміурга, душа якого є ареною боротьби сильних емоцій. У контексті дуалістичної моделі світу проаналізовано антагоністичні персонажі – Темна та Темрява, які мають зв’язок зі злом, однак перша богиня контролює і стримує його, а друга прагне наповнити ним світ і душі людей. Власні назви Темна і Темрява можемо розглядати як прояв енантіосемії. Ці літературно-художні антропоніми відображають символічний зв’язок із міфологічними уявленнями про протиставлення світла й темряви, що є характерним для багатьох космогонічних систем. ЛХА Вершник Сновидінь проаналізовано крізь призму міфологічних уявлень українців про подорож душі під час сну у сферу несвідомого за посередництва крилатих коней-снів. З’ясовано, що ЛХА Володар Шляху асоціюється з вибором, який людина робить щодня, вибудовуючи власну долю. На цього персонажа у романі проєктується архетип Мудрого Старого. ЛХА Люта та Вогняна розглянуто крізь призму міфологічних уявлень про пори року та богинь-повелительок стихій. Богиня Вогняна асоціюється з весною та літом, з богинею Сонце, з ритуальними вогнищами, ужитий на її означення ЛХА відображає ідею очищення та переродження, частково їй властиві ознаки трікстера. ЛХА Люта значною мі
рою базується на доантропонімійній семантиці слова «лютий», що асоціюється з холодом, новотвором у моделюванні цього образу є наділення персонажа здатністю до співчуття. У результаті дослідження встановлено, що літературно-художні антропоніми виконують не лише номінативну, а й міфопоетичну, символічну та характерологічну функції. Імена персонажів формують додатковий смисловий рівень тексту, сприяють розкриттю авторської концепції світу та забезпечують інтеграцію міфологічних елементів у структуру фентезійного роману А. Нікуліної.

МОРФОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ СТИЛІСТИКИ ПРОМОВ ІСТОРИЧНИХ ОСІБ У ТВОРІ Т. ЛІВІЯ «ІСТОРІЯ»

Емілія Швед — 2026-03-29

Сучасне мовознавство характеризується посиленим інтересом до дослідження проблем риторики, що найтісніше переплетена з поетикою, стилістикою, логікою. Стилістика бере свій початок у риториці, джерела стилістики слід шукати у класичній риториці. Цінним матеріалом у цьому плані є твір відомого римського історіографа Тіта Лівія «Ab urbe condita». Промови історичних осіб, які автор вводить у цю фундаментальну працю, є класичним зразком ораторського мистецтва. Існує чимало праць присвячених дослідженню лінгвостилістики промов інших декад твору, промови ж першої декади залишились поза увагою дослідників. Стаття присвячена вивченню лінгвостилістичної ролі морфологічних ресурсів промов першої декади твору. Дослідження засвідчує, що функції емоційно-експресивних засобів морфологічних ресурсів стилістики промов є дуже вагомими. В результаті аналізу власні назви розподілились на такі ЛСГ: назви народів, богів, країн, міст, імена легендарних та історичних осіб. Превалює вживання понять абстрактного змісту, причому, експресивна роль іменників проявилась завдяки парному вживанню, нагромадженню комплексів субстантивів, що сприяє описовості тексту. На художньому осмисленні прикметників промов найбільш відбився процес їх метафоризації, в таких випадках прикметник частіше вживається у функції епітета. Стилістична роль числівників промов особливо чітко виявилась у їх гіперболізації, яка найчастіше супроводжується градацією та повторами. Аналіз засвідчив, що із морфологічних ресурсів промов Лівій найпродуктивніше застосовує займенники, значну виразову силу має їх препозиція чи постпозиція до звертання, а також протиставлення. Автору притаманне парне вживання та ампліфікація дієслів, що ілюструє динаміку подій. Незмінні частини мови відіграють не менш важливі стилістичні функції: прислівники стають у тексті своєрідним логічним наголосом, повтор прийменників з метою експресивізації – одна з найхарактерніших рис стилю Лівія. У результаті аналізу квантитативних даних були виявлені найчастіше вживані лексеми, що теж служить вагомим фактором ідіостилю автора.

БІБЛІЯ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ І. ОГІЄНКА КРІЗЬ ПРИЗМУ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ ПЕРЕКЛАДУ БОГОСЛУЖБОВИХ КНИГ

Юлія Юсип-Якимович — 2026-03-29

У статті досліджується фундаментальна праця Івана Огієнка (митрополита Іларіона) — переклад Біблії українською мовою в контексті тяглості кирило-мефодіївської традиції. Переклад Івана Огієнка засвідчує наступність традиції, оскільки є прямим продовженням кирило-мефодіївської ідеї — донесення Слова Божого до народу живою, зрозумілою йому мовою. Авторка статті аналізує витоки та джерела, якими користувався перекладач, зокрема староболгарські тексти, праці Йоаникія Галятовського та давні українські переклади XVI століття (давні українські переклади XVI століття (Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол, переклад В. Негалевського). Особливу увагу приділено перекладній методології Огієнка, яка базувалася на глибокому знанні ним класичних та орієнтальних мов, з одного боку, та підготовку та публікацію ним Методології перекладу Святого Письма на рідну мову, яка включала створення дослівного гебрейсько-українського перекладу на 14 000 сторінок (37 томів) перед фінальним літературним опрацюванням, що становило методологічну новизну, також на прагненні створити «камінь наріжний» для української літературної мови. Доведено, що Огієнко не лише продовжив справу слов’янських першовчителів, а й науково обґрунтував право українського народу на богослужіння рідною мовою. Переклад Огієнка став не лише релігійним текстом, а й мовним еталоном, «підручником» української літературної мови, який сприяв консолідації нації та розвитку її духовної культури, що засвідчує мовотворчу роль І. Огієнка. Через свої праці (зокрема працю «Українська мова як мова Богослужбова») Огієнко канонічно довів, що використання рідної мови в церкві є вимогою життя та відповідає
заповідям Христа й апостолів, що є теологічним обґрунтуванням.

ФОРМУВАННЯ КОМПЕТЕНТНОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ПОКРАЩЕННЯ ЗНАНЬ ІНОЗЕМНИХ МОВ У СТУДЕНТІВ НЕМОВНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

Ву Тінг — 2026-03-29

У статті досліджено актуальну проблему формування компетентності індивідуального вдосконалення у контексті вивчення англійської мови студентами немовних спеціальностей. Метою дослідження є аналіз ефективності застосування сучасних методів, спрямованих на розвиток компетентності індивідуальної іншомовної підготовки у студентів немовних спеціальностей. У роботі доведено необхідність формування в студентів умінь і навичок самостійного вивчення іноземних мов, що є ключовим елементом успішного професійного розвитку в сучасному світі. Детально розкрито зміст принципу комунікативної спрямованості навчання, ситуативно-тематичної організації навчального матеріалу, діяльнісного характеру та соціокультурної орієнтації освітнього процесу. Стаття містить теоретичний аналіз проблеми, а також опис практичних рекомендацій щодо формування компетентності студентів у сфері індивідуального іншомовного вдосконалення; розглянуто диференційовані підходи до формування компетентності студентів, зокрема використання сучасних технологій в освітньому процесі.
Висвітлено основні принципи організації аудиторної роботи студентів з іноземної мови, а також засоби самостій ного підвищення рівня володіння англійською мовою, зокрема використання різноманітних джерел інформації, таких як аудіо- та відеоматеріали, електронні підручники й онлайн-курси. Детально описано методи навчання, що сприяють формуванню навичок самостійного вивчення іноземної мови. Результати дослідження засвідчують, що формування компетентності індивідуального іншомовного вдосконалення є важливим елементом професійної підготовки студентів
немовних спеціальностей. Як перспективу подальших наукових досліджень запропоновано здійснити аналіз засобів педагогічного моніторингу, що застосовуються в межах навчання студентів англійської мови.
Практичне значення дослідження полягає в можливості застосування запропонованих методичних підходів в освітньому процесі закладів вищої освіти з метою підвищення ефективності самостійного іншомовного навчання студентів.

ВІД ДЖЕРЕЛ – ДО СУЧАСНОСТІ: ЮВІЛЕЙНИЙ ПРОФІЛЬ КАФЕДРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ УЖГОРОДСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Оксана Кузьма — 2026-03-29

Статтю присвячено комплексному аналізу історичного поступу та сучасного етапу функціонування кафедри української літератури УжНУ. Наукова розвідка підготовлена до 80-річчя кафедри, що дозволяє підсумувати вагомі здобутки підрозділу як одного з фундаментальних осередків філологічної освіти та науки не тільки Закарпаття, а й України в цілому.
Метою статті є цілісне відтворення процесу становлення та розвитку кафедри протягом восьми десятиліть, а також визначення її ролі в сучасному освітньо-науковому, культурно-мистецькому та соціально-гуманітарному просторі регіону та держави. Для досягнення мети було визначено такі завдання: проаналізувати умови формування кадрового корпусу підрозділу з початку заснування кафедри й до нинішнього етапу; дослідити концептуалізацію наукових стратегій кафедри; обґрунтувати роль підрозділу у вивченні літературної та фольклорної спадщини Закарпаття,
а також у реалізації сучасних освітніх програм; окреслити ключові напрями розвитку підрозділу в руслі інтеграції до європейського науково-освітнього ареалу. Методологічну основу роботи становить поєднання історико-генетичного, герменевтичного методів, а також системно-структурного аналізу й аксіологічного підходу.
У статті доведено, що кафедра української літератури динамічно розвивається, забезпечуючи високу якість наукового поступу шляхом комплексного вивчення актуальних проблем українського літературознавства та фольклористики. Пріоритетними векторами наукової діяльності підрозділу визначено системні студії з актуальних питань розвитку класичної та сучасної української літератури, фольклору, літературного процесу Закарпаття, дослідження української літератури порубіжжя та міжлітературних зв’язків, а також реалізацію інтердисциплінарних та крос-культурних
проєктів.
Окрему увагу в праці приділено стратегії професійної підготовки філологів та освітян за сучасними освітні ми програмами бакалаврського, магістерського рівнів (за спеціальностями «Середня освіта» та «Філологія»), а також рівня доктора філософії (спеціальність «Філологія»). Наголошено, що ці програми адаптовані до викликів сучасності та актуальних запитів мовно-літературної галузі, що гарантує високу конкурентоспроможність випускників на ринку праці та їхню здатність до ефективної інтеграції в сучасний освітній, науковий, культурно-мистецький та соціально
комунікаційний простір регіону та держави.

РЕЦЕПЦІЯ ОБРАЗУ КАЇНА В РОМАНАХ ЖУЗЕ САРАМАГУ ТА КАЯ МЕЙЄРА

Ірина Бойцун — 2026-03-29

Статтю присвячено аналізу авторської рецепції легенди про перше братовбивство й трансформації образу Каїна в романах Кая Мейєра та Жузе Сарамагу. Образ Грішника, окреслений у романах письменників Жузе Сарамагу й Кая Мейєра, постає як у традиційній інтерпретації – братовбивця / великий злочинець / вигнанець / утікач, – і водночас є новаторським. Каїн-богоборець трансформується в шукача істини, творчу особистість, слідчого й суддю,
який визначає міру покарання Богу за скоєні злочини. Завданнями дослідження стали: окреслити рівень дотримання протосюжету легенди про перше братовбивство письменниками, установити причинно-наслідковий зв’язок між гріхопадінням перших людей і вбивством Каїном Авеля, простежити еволюцію Каїна від вбивці до судді у протистоянні Богу, схарактеризувати Господа та його роль в історії людства.
У роботі зазначено, що Жузе Сарамагу і Кай Мейєр переосмислюють біблійні тексти й дають у них нову інтерпретацію історії людства. Образ Каїна в їхніх творах зазнає трансформації й набуває нового символічного значення. Перед нами постає герой, який поєднує в собі риси грішника, жертви, вигнанця й бунтівника. Інтерпретації біблійного сюжету про перше братовбивство пов’язані з бажанням актуалізувати проблеми, осучаснити образи, наблизити їх до реалій.
У романі Кая Мейєра «Богиня пустелі» братовбивця не виходить за межі місця ув’язнення, бо усвідомлює, що це призведе до руйнувань і людських жертв. Бог характеризується як такий, що не створив людей за своєю подобою. Натомість у романі Жузе Сарамагу «Каїн» образ Господа розкривається через нарацію оповідача й Каїна, характеристики іншими персонажами, власні висловлювання. Перед читачем постає істота, наділена безмежною владою, але при цьому підступна, злопам’ятна, пихата, амбітна, не здатна визнавати свої помилки і знаходиться на межі божевілля.
Образ Каїна набуває нового значення: слідчого – судді – ката, котрий виносить присуд і виконує вирок. Образ Каїна набуває нових рис в сучасній літературі, тому вважаємо перспективним напрямком подальших досліджень аналіз його рецепції письменниками ХХІ століття.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЗАКАРПАТТЯ В НАУКОВОМУ ОСМИСЛЕННІ МАРІЇ КОЗАК

Мар’яна Вотьканич — 2026-03-29

У статті проаналізовано дослідницький доробок Марії Юріївни Козак, кандидатки філологічних наук, доцентки кафедри української літератури Ужгородського університету, яка близько 25 років життя присвятила науково-педагогічній діяльності в названому освітньому закладі та якій у 2026 році виповнилося б 60 років. Актуальність розвідки зумовлена потребою систематизувати наукові праці дослідниці, окреслити їх проблемно-тематичні вектори, осмислити внесок ученої в розвиток українського літературознавства, що і є метою пропонованої публікації.
Коротко окреслено основні віхи біографії М. Козак, здійснено огляд довідкових джерел, у яких ідеться про її наукові здобутки. З’ясовано, що основним дослідницьким інтересом філологині була українська література Закарпаття, зокрема модерністська поезія міжвоєнного двадцятиліття. У її дисертаційній роботі «Розвиток української лірики 20–30-х рр. ХХ ст. на Закарпатті (проблематика та жанрово-стильові пошуки)» та низці наукових публікацій здійснено концептуальне осмислення тенденцій розвитку красного письменства краю означеного періоду, а також суспільно-політичних та історико-культурних факторів, що впливали на нього.
У полі зору дослідниці опинилися найяскравіші репрезентанти лірики того часу – В. Ґренджа-Донський, Ю. Боршош-Кум’ятський, Зореслав, Ф. Потушняк, І. Колос, І. Ірлявський, М. Рішко. Фахово послуговуючись літературознавчим інструментарієм, дослідниця послідовно простежує в художньому доробку письменників передумови формування ідіостилю, джерела творчих імпульсів, художню еволюцію, стильові домінанти, жанрові уподобання, ідейні орієнтири.
Встановлено, що науковий стиль М.Ю. Козак характеризується об’єктивністю, доказовістю, високим ступенем аналітичності й узагальнення, тонким відчуттям художнього слова, логікою викладу та послідовним україноцентризмом.
Зроблено висновок, що науковий доробок Марії Козак є одним із перших системних концептуальних досліджень про маловивчений через тривале ідеологічне замовчування пласт української літератури Закарпаття. Її праця значною мірою проливає світло на затінені сегменти літературної історії Срібної Землі та дає поштовх для подальших наукових студій.

ПОРТРЕТИ В БЛЕКАУТІ: ОСОБЛИВОСТІ МОДЕЛЮВАННЯ ПЕРСОНАЖНОГО СВІТУ В РОМАНІ Є. КУЗНЄЦОВОЇ «ВІВЦІ ЦІЛІ»

Анна Гайкова — 2026-03-29

У статті досліджено специфіку творення персонажного світу в романі сучасної української письменниці Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі». Актуальність роботи зумовлена необхідністю наукового осмислення художніх стратегій трансформації травматичного досвіду війни в платформу наративу стійкості. Це одне із перших літературознавчих прочитань нової книги авторки, де в центрі уваги постає повернення до витоків та родових коренів як засіб духовного опору під ураганним натиском війни.
Метою статті є розкриття художніх механізмів побудови системи персонажів у взаємозв’язку із сакральним хронотопом роману. Для досягнення мети реалізовано низку завдань: проаналізовано персонажну систему твору крізь призму зовнішнього і внутрішнього світу героїв; з’ясовано специфіку композиції; розкрито взаємозалежність між локацією «Дому» та моделюванням образів-характерів. Методологічну базу дослідження становлять системний, герменевтичний та інтерпретаційний підходи, а також методологія «студій травми».
Доведено, що персонажна система роману є цілісною структурою, детермінованою «терапевтичним часопростором» Різдвяних свят. Виявлено, що авторка мінімізує розгорнуті портретні описи, натомість акцентуючи на промовистих деталях, грі світла й тіні та використанні візуальних маркерів (фотографій, полотен). Окрему увагу приділено хронотопові переходу, де реальне переплітається з магічним світом народних ворожінь, що стає ключем до «себе сприйняття» героїв. Особливого значення набуває аналіз діалогів як засобу виявлення полярності світоглядних координат персонажів та їхніх ціннісних орієнтирів.
З’ясовано роль потужного образу-символу «гвинтівки під вільхою», що перетворює приватну історію однієї родини на метафору колективної історичної пам’яті цілого народу, об’єднуючи чотири покоління чоловіків у ланцюг захисту рідної землі. У висновках підкреслено, що простір Дому в романі виступає «землею обітованою» та ядром буття, де кожен герой (Роман Юхимович, Люба, Максим, Яна) виконує функцію впорядкування та захисту сакрального всесвіту. Зроблено висновок, що роман Є. Кузнєцової утверджує повернення до першопричини буття як єдиний шлях
до зцілення й відродження людини серед лихоліття війни.

ОПОВІДАННЯ ВІРИ ВОВК «ГОРІВ ДРЕЗДЕН». МУЗИЧНИЙ КОД ХУДОЖНЬОГО СЛОВА

Надія Гаврилюк — 2026-03-29

У статті розглядається мистецька інтерпретація історичного факту бомбардування Дрездена як переломного моменту в біографії Віри Вовк. У творчому доробку української письменниці, лауреатки Національної премії імені Тараса Шевченка в царині літератури, якій цьогоріч виповнилося би сто років, є два однойменні твори – оповідання й поезія «Горів Дрезден». Об’єкт цієї розвідки – прозовий текст. Предметом є аналіз міжмистецької взаємодії, що отримала назву композиційної інтермедіальності.
У контексті необхідності фіксувати події новітньої російсько-української війни пізнавати мистецький спадок тих, хто пережив інші війни, вкрай важливо. Актуальність обраної теми в тому, щоб дослідити засоби фіксування травматичного досвіду. Мета і завдання цієї розвідки – показати як композиційна інтермедіальність увиразнює психологізм оповіді, у якій автобіографічна основа тексту сполучає емоційне і раціональне, а також дослідити, за рахунок чого приватне прочитується як загальнолюдський мистецький спадок.
Доходимо висновку, що художнє слово Віри Вовк в оповіданні «Горів Дрезден» оприявнюється через систему символів: квіти (едельвейс, пуп’янки камелії, фіалки); дерева (деревце камелії, ґінґо білоба, тополя); місто зелене – мистецьке (ґінґо білоба і однойменна поезія Гете); видіння – яв (пожежа в регістрі апокаліпсису). Проте систему символів і внутрішню динаміку оповіді визначає музика – насамперед, Р. Шумана. Сюїта композитора «Papillons» із її чергуванням мажорного і мінорного звучання та частковим епізодичним повтором музичної тональності є тим кодом
художнього слова, що формує його настроєві контрасти й символічні відповідності. Фрагмент із Й.С. Баха додатково маркує кульмінацію болю від втрати батька письменниці, що загинув у лютому 1945 під час бомбардування Дрездена.
У такий спосіб музична композиційна основа дає додаткову емоційну глибину зображеному епізоду автобіографії, переводячи його з регістру історичного фактажу в площину художньої історії з потужною психологічною силою.

ФУНКЦІОНУВАННЯ ЛЮБОВНОГО СЮЖЕТУ В ПРОЗІ ІВАНА ФРАНКА

Ірина Горошко — 2026-03-29

Стаття присвячена дослідженню любовного сюжету в прозі Івана Франка. У роботі розглянуто концепції любові, які віддзеркалюють стильові особливості літератури ХІХ – початку ХХ століття. Подано дефініцію поняття «любовний сюжет» і проаналізовано особливості його побудови та функціонування у прозових текстах письменника. Зауважено, що у романах, повістях та повістках любовний сюжет зазвичай характеризується наявністю більшости базових компонентів – експозиції, зав’язки, розвитку подій, кульмінації, розв’язки, епілогу. В оповіданнях, нарисах, новелах любовна лінія часто обірвана через обмежений часопростір, тож характеризується більш напруженим емоційним перебігом подій. Охарактеризовано домінантну і другорядну роль любовної лінії у різножанрових прозових текстах письменника. Наведено приклади любовних символів (сойчине крило, весільна сукня, весільні свічки, діамант) і розкрито їх значення у текстах. Сформульовано визначення для поняття «любовний конфлікт» та «еросографія». З’ясовано, що у прозових текстах Франка конфлікт у любовних стосунках найчастіше реалізовується через
проблему вибору між особистим щастям і суспільним обов’язком та через зображення інтимних тріад. У статті представлено можливі варіанти розв’язання обох конфліктів.
У висновках підкреслено, що любовний сюжет у прозі Івана Франка – це важливий елемент творчого процесу письменника, що, безсумнівно, впливає на структуру творів та збагачує персонажну характеристику. Зауважено, що любовний сюжет у Франкових творах часто переплітається зі суспільно-історичною чи кримінальною сюжетними лініями, аби репрезентувати проблеми міжособистісних стосунків, виявити істинність почування та розв’язати моральні дилеми, часто навіяні суспільною атмосферою. Простежено також, що функція любовного сюжету у прозових
текстах письменника поступово змінювалася: від суспільно зумовленої до психологічної, зсуваючи акценти із соціального на індивідуальне.

ОБРАЗ РОДИНИ У ФОЛЬКЛОРНИХ ОПОВІДЯХ ПРО ВІЙНУ (ЗА ПОЛЬОВИМИ МАТЕРІАЛАМИ З ВОЛИНСЬКОГО ПОЛІССЯ)

Марина Демедюк — 2026-03-29

У статті проаналізовано образ родини в усноісторичних оповідях із Волинського Полісся. Актуальність дослідження зумовлена зростанням інтересу у фольклористиці до автобіографічних наративів як важливого джерела пізнання колективної пам’яті, а також необхідністю осмислення воєнного досвіду крізь призму концептуальних структур традиційної культури. Підкреслено, що у фольклорних текстах родина/сім’я постає не лише як соціальна одиниця, але і як ключовий смисловий осередок, через який оповідачі інтерпретують травматичні події війни, репресій, депортацій, голоду та повоєнного повсякдення. Метою статті є з’ясування особливостей репрезентації образу родини у фольклорних наративах про події 40–60-х рр. ХХ століття, а також визначення її ролі у формуванні та збереженні колективної пам’яті спільноти. З-поміж завдань центральними є: окреслити теоретичні підходи до розуміння родино-центричності в українській фольклорній традиції; проаналізувати провідні сюжетно-мотивні комплекси, пов’язані з родинним життям у воєнних і повоєнних наративах; простежити трансформацію традиційних родинних ролей батька та матері під впливом історичних катаклізмів; з’ясувати функції родини як простору трансляції досвіду та пам’яті між поколіннями. Джерельною базою слугували автобіографічні оповіді, які авторка зафіксувала упродовж 2018 – 2025 рр. Використано структурно-семантичний, наративний та інтерпретаційний ме
тоди, що дозволяють розглядати родинні образи у взаємозв’язку з конкретними історичними подіями та локальним соціокультурним контекстом. Встановлено, що родиноцентричність є наскрізною домінантою фольклорних наративів про війну. Ключовими мотивами наративів постають розпад сім’ї, сирітство, загибель або зникнення батьків, вимушене дорослішання дітей, а також зміна усталеного розподілу родинних ролей. Образ родини виконує функцію морального орієнтира та символічного осередку стабільності. У наративах він структурує пам’ять про війну через повторювані мотиви втрати, збереження та відновлення родинної цілісності, набуваючи рис формульного елемента усної оповіді. Родина постає як базова модель осмислення історичної травми, у межах якої індивідуальний досвід інтегрується в колективну пам’ять локальної спільноти.

НОВЕ РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ОСВІТНІЙ ПОТЕНЦІАЛ ІНТЕГРОВАНОГО КУРСУ ЛІТЕРАТУР

Ольга Деркачова — 2026-03-29

У статті осмислюється феномен нового Розстріляного відродження, що постав в умовах російсько-української війни, в сучасній українській літературі як потужний чинник формування національної ідентичності. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю інтерпретації новітнього літературного процесу воєнного часу, а також потребою концептуального осмислення творчості письменників, що творять і творили літературу в умовах війни, а також розглянути їхню творчість у контексті тяглості традиції культурно-мистецького опору. Увага звернена на твори
тих письменників, які не лише художньо осмислювали досвід війни, а й стали її безпосередніми учасниками чи жертвами. Проаналізовано тексти Володимира Вакуленка-К., Вікторії Амеліної, Максима Кривцова, Олександра Осадка. У творах цих письменників зафіксовано не тільки події сучасної війни, а й осмислено трагічні сторінки української історії, травматичні досвіди різних поколінь, проблеми пам’яті, втрати, гідності та відповідальності. Доведено, що синтез біографічного, документального й художнього вимірів формує нову якість письма, у якій автор постає не лише
митцем, а й моральним авторитетом, свідком і носієм певної етичної позиції. Така література актуалізує національну пам’ять, сприяє консолідації суспільства, формує образ сучасного українця як носія свободи, стійкості й ціннісної визначеності, відтворює механізми збереження ідентичності в умовах воєнної загрози. Окрему увагу приділено освітньому потенціалу творів нового Розстріляного відродження в межах інтегрованого курсу української та зарубіжної літератур. Продемонстровано на конкретних прикладах, як саме можна інтегрувати доробок цих авторів під час вивчення
окремих тем, також наведено чіткі компаративні паралелі між творами української та зарубіжної літератур. Обґрунтовано, що системне залучення цих текстів до навчального процесу сприяє формуванню громадянської свідомості, історичної пам’яті, ціннісних орієнтирів в здобувачів освіти. Зазначено, що введення цих творів у ширший європейський культурний контекст сприяє осмисленню українського воєнного досвіду як складника загальноєвропейської історії боротьби за свободу, гідність і право на культурну самобутність. Зроблено висновок, що нове Розстріляне відродження
є не лише літературним феноменом сучасності, а й тим явищем, що може забезпечити тяглість національної традиції та осмислення досвіду війни в українській літературній освіті.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЗАКАРПАТТЯ 1900–1945 РОКІВ: ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА ВІХИ РОЗВИТКУ

Олександра Ігнатович — 2026-03-29

У статті висвітлюються три періоди розвитку літератури Закарпаття 1900–1945 років: література від початку століття до 1919 року; література Підкарпатської Русі (1919–1939 рр.); література періоду Другої світової війни (1939–1945). Вважаємо, що від початку століття до 1919 року красному письменству властиві такі риси: автори краю приділяли багато уваги науковій і просвітницькій діяльності; писали мовою, близькою до народної, і частково нею видавали періодику. Незважаючи на суспільно-політичні події, люди дійства історичного Закарпаття розуміють,
що творити для народу потрібно його мовою, аби формувати і підтримувати самоідентичність своєї громади. Література Підкарпатської Русі заклала підвалини модерної малої прози і поезії. Крайова новелістика започаткувала «закарпатську школу новелістики», сфокусувавшись на художньому осягненні світоглядної системи верховинця. Молоді лірики Підкарпатської Русі були учасниками Празької поетичної школи. Інтерес до сценічного мистецтва дав поштовх до появи драматичних творів. Розвитку набувала літературознавча думка, науково осмислювалися тенденції і здобутки літератури краю; виходила чимала кількість періодичних видань, що не лише сприяло зростанню культурного рівня краян, а й гуртуванню довкола преси певних професійних груп.
Література Другої світової війни позначена багатовекторним розвитком, пов’язаним з діяльністю Подкарпатського общества наук: література для дорослих, перекладна література, література для дітей, фольклорні видання; системно запрацювала літературознавча думка; вперше здобутки культурного життя краян отримали академічне осмислення у науковому виданні «Зоря-Hojnal»; уперше було складено загальну бібліографію книжкових видань краю. Періодичні видання, як і в попередній відрізок часу, продовжують охоплювати інтереси не лише дорослих, але й молоді та дітей.
Таким чином, за цей час красне письменство пройшло шлях від традицій, коли література наслідує фольклор, до модернізму. Жанровий діапазон розширився від класичного оповідання до новели, повісті, роману. Ліричні твори збагатилися філософськими мотивами, громадянсько-політичними інвективами, медитативною поезією, до жанрово го арсеналу додалася поема, заповнилася ніша сатири й гумору. Продовжився розвиток драматургії. Водночас у країутвердилася когорта закарпатської інтелігенції, що вела, супроводжувала і служила інтересам краян як в мирний, так
й у воєнний час. Крайова інтелігенція, вихована в першій половині ХХ століття, впливала й на розбудову літератури в складний радянський час.

ФОЛЬКЛОР МИКУЛИНЕЦЬ ХІХ–ХХ СТ. В ІСТОРИЧНІЙ ПРОЄКЦІЇ: МІЖ ПАМ’ЯТТЮ, МІФОМ І ЛОКАЛЬНОЮ ІСТОРІЄЮ

Андрій Капуста — 2026-03-29

Стаття присвячена аналізу локального фольклору Микулинець (нині адміністративний центр однойменної громади на Тернопільщині) ХІХ–ХХ ст. у історичній перспективі, що дозволяє розглядати його не просто як вторинне відображення минулого, а як автономну форму колективної пам’яті та історичної свідомості громади. На основі легенд, переказів і оповідок, зіставлених із письмовими джерелами, фотографіями і матеріальними
пам’ятками та життєписом історичних особистостей, простежено механізми, завдяки яким історичні факти трансформувалися у фольклорні сюжети.
Основними завданнями дослідження є: узагальнення усних оповідей, зафіксованих у Микулинцях, аналіз їхньої взаємодії з письмовими та візуальними джерелами, визначення хронологічних і соціальних умов формування легенд, дослідження функцій фольклору в межах громади, а також порівняння легендарних сюжетів із відомими історичними фактами з метою визначення характеру фольклорного переосмислення минулого.
Метою дослідження є виявлення механізмів, за допомогою яких історичні факти, події та реальні об’єкти перетворювалися на фольклорні сюжети, наділені символічним і емоційним змістом.
У статті аргументовано, що більшість відомих сьогодні легенд сформувалися або набули завершеної форми у модерну добу, часто у відповідь на соціальні потрясіння, втрати або зміну історичного середовища. Аналіз демонструє, що фольклорні оповіді виконували не лише розважальну або повчальну функцію, а й відігравали важливу роль у формуванні уявлень громади про власну історію, моральні норми та межі допустимої поведінки. Проаналізовано процеси, завдяки яким фольклор перетворював реальні події, матеріальні пам’ятки та історичні особистості у символічні перекази, що відображають соціальні, моральні та емоційні переживання громади. Особливу увагу присвячено методології роботи з місцевими легендами, зокрема питанням хронології, авторства та взаємодії усної традиції з письмовими й візуальними джерелами.
У підсумку зроблено висновок, що фольклор Микулинець є важливим джерелом для дослідження історичної пам’яті, оскільки дозволяє реконструювати не лише події минулого, а й способи їх емоційного та ціннісного осмислення в середовищі громади, де усна традиція постає не як відгомін давнини, а як жива система, здатна адаптувати історичний досвід до потреб сучасного суспільства.

МАЛІ ФОЛЬКЛОРНІ ЖАНРИ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ МЕДІАПРОСТОРІ

Галина Кузь — 2026-03-29

У статті досліджено малі фольклорні жанри як феномен реакції на соціально-політичні потрясіння та воєнні події останнього десятиріччя, зокрема на повномасштабне російське вторгнення 2022 року. Фольклор розглядається як динамічний культурний механізм акумуляції й трансляції колективного досвіду, що актуалізується в умовах суспільної кризи та виконує терапевтичну, мобілізаційну, інтеграційну й інформаційно-опірну функції. Авторка
показуює, що народна усна й словесно-візуальна творчість у вигляді прислів’їв, приказок, замовлянь, фразеореплік, гасел і мемів швидко актуалізується в мережевому середовищі й виконує терапевтичну, мобілізаційну та інформа ційну функції: вона допомагає переживати колективні травми, висміювати ворога й підтримувати бойовий дух. Проаналізовано феномени повторної фольклоризації, реактуалізації й запозичення, простежено, як традиційні символи й літературні цитати (зокрема, Т. Шевченка) набувають нового значення у воєнному дискурсі. Окремо розглянуті типи малих фольклорних жанрів і приклади популярних фраз та мемів («Русскій воєнний корабель…», «Доброго вечора, ми з України!», «Чий Крим?» тощо), що ілюструють різні стратегії вербалізації подій. Методично дослідження спирається на описовий підхід, контекстуальний, семантичний і функціональний аналіз; матеріалом стали тексти, зафіксовані в публічному медіадискурсі. Проведено жанрову й функційну класифікацію малих фольклорних форм, виокремлено групи за походженням (запозичені, новостворені, утворені від традиційних текстів, реактуалізовані) і за функці
ями (інтеграційні, орієнтаційні, агональні, контакторегулювальні). Авторка підкреслює роль мережевого середовища в прискоренні циркуляції фольклорних новотворів, а також актуалізуює проблему збору, опису й аналізу таких текстів як джерела соціокультурної пам’яті. Узагальнення підтверджує роль фольклору як засобу адаптації, ідентифікації і колективної пам’яті. Зроблено висновок, що сучасний фольклор є важливим інструментом самоорганізації українського суспільства в умовах воєнного протистояння.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ КСЕНОФОНТА СОСЕНКА ЯК ІДЕЙНО-ХУДОЖНЄ ПІДҐРУНТЯ ПОЕТИЧНОГО СВІТУ ІГОРЯ КАЛИНЦЯ

Мар’яна Лановик — 2026-03-29

У статті окреслено проблему фольклоризму як ідеологічного коду в українській літературі періоду шістдесятництва, зокрема акцентовано на функції елементів знакової мови народнопісенної творчості в авторських текстах як вираження самобутності української мистецької думки в умовах цензури та заборон. Фольклористичну концепцію Ксенофонта Сосенка – єдиного в Україні представника Віденської католицької культурно-історичної школи
осмислено як ідейно-художнє підґрунтя поетичного світу львівського поета-шістдесятника Ігоря Калинця. Спроба такого зіставного аналізу наукової системи та художнього світу поета в українській фольклористиці здійснюється вперше, що становить новизну запропонованого дослідження.
Серед широкого спектру наукових підходів, що були вироблені представниками Віденської школи, основна увага зосереджена на філологічному методі, ключова роль якого полягала в можливості відтворити прадавні часові пласти певної національної спільноти за допомогою фольклорних текстів, що було важливим у випадках відсутності інших історичних джерел. Наукові ідеї К.Сосенка – проблеми космогонії, праукраїнської міфології, праісторизму, які вчений досліджував на основі фольклорних текстів, що за походженням належать до дохристиянського періоду української на
ціональної історії (переважно календарно-обрядового циклу), – проєктуються на художній світ галицького письменника. При аналізі поетичного доробку автора основний акцент зроблено на ранніх збірках «Вогонь Купала», «Відчинення вертепу» та «Спогад про світ» з першого періоду творчості – до арешту, а також на «Світогляд Святовита», «Дванадцята сумна книжка», «Тринадцять алогій» з невольничого періоду. При цьому на різних рівнях текстової структури: художньо-образному, текстуальному, композиційному та ін. простежується вплив ідей К.Сосенка на літературно-мистецькі погляди І.Калинця, його художньо-поетичний світ.
У висновках автори підтверджують власну гіпотезу про те, що наукова концепція К.Сосенка може вважатися смисловим шифром поетичного доробку І.Калинця та цілісною інтерпретативною системою до його творів, залучення якої дає змогу пролити світло на складні для розуміння образи чи мотиви його текстів. Такий підхід також пропонує нові шляхи до вивчення сфери психології творчості, проблеми впливів на художню літературу та авторського само вираження

ТВОРЧІСТЬ ЛЮБОМИРА ФЕЛДЕКА У ВИМІРІ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ

Тетяна Ліхтей — 2026-03-29

У статті простежується творчий доробок Любомира Фелдека (нар. 1936), відомого словацького поета, перекладача, есеїста, що понад пів століття заповнює свою яскраву сторінку в літописі українсько-словацьких літературних взаємин. Особливо плідною є діяльність Любомира Фелдека у вимірі художнього перекладу. Вагому нішу тут посідають його перетлумачення з української поезії. Л.Фелдек переклав, зокрема, хрестоматійні твори української літератури («Каменярі» І.Франка та ін.), вірші Б.-І.Антонича («Зачарований поганин», 1976), В.Коротича («Дзеркало», 1980), вибрані поезії Б.Олійника («Заклинання вогню», 1982), спричинився до появи словацькомовної антології творів українських поетів-шістдесятників «Чистими руками» (1982), презентував словацьким читачам збірку перекладів «Повій, вітре, на Вкраїну» (2022). Його перу належить також унікальна книжка есеїв «З мови на мову» (1977), в якій ділиться секретами перекладацької майстерності, ілюструючи сказане прикладами з власної творчої робітні.
Як непересічна постать словацької культури, обдарований поет, Л. Фелдек завжди перебував у полі зору вітчизняних перекладачів. Українською його вірші перетлумачили такі відомі митці, як В. Симоненко («Незнайомі», «Монограми», «Кашка»), Д. Павличко (добірка в «Антології словацької поезії ХХ століття», 1997), Д. Кремінь (добірка в 16 випуску серії «Між Карпатами і Татрами», 2011), Р.Лубківський (у низці власних видань перекладів), україністи Словаччини П.Мурашко («Фотограф»), М. Дробняк («Вдома»…), С. Гостиняк («Смерть звичайної людини»…), С.Макара («Шукаю себе»…) та ін. Поезія Л. Фелдека в українському перетлумаченні міститься і в антології «Веселка Татр» (1982). Цікаво, що окремі вірші Л.Фелдека мають по кілька перетлумачень українською, до прикладу «Сонет про птаха чатака» (Д. Павличко – Д. Кремінь), «Шансон на честь неділі» (Р. Лубківський – Д. Кремінь). Цей багатий матеріал давно потребує систематизації та чекає на вдумливого, небайдужого інтерпретатора-компаративіста.
У статті наголошується на місії Любомира Фелдека в українсько-словацькому літературному діалозі, зокрема в царині художнього перекладу, аналізуються знакові твори митця в українських перетлумаченнях, робиться висновок, що творча спадщина Л.Фелдека заслуговує на окреме книжкове видання в Україні.

ПОВІСТЬ ОЛЕКСАНДРА МИХЕДА «КОТИК, ПІВНИК, ШАФКА» ЯК ФОЛЬКЛОРНИЙ МЕТАТЕКСТ

Наталія Мельник — 2026-03-29

У статті досліджуються проблеми фольклоризму повісті Олександра Михеда «Котик, Півник, Шафка», присвяченій трагічним подіям початку повномасштабної російсько-української війни. Фольклорний текст у творі виконує не лише сюжетотворчі функції, визначає хід оповіді, але й створює атмосферу довіри до сказаного, посилює емоційний вплив на читача-носія національної культури, викликає глибинні асоціації. Ідейний зміст оприявлено через зв’язок образної системи з фольклорними архетипами, проілюстровано крізь призму національних ідеалів, традиційних моральних норм, закарбованих у народній творчості. Події у творі осмислено з позицій традиційної народної моралі, збереженої у фольклорній пам’яті. Саме зв’язок із світоглядною матрицею минулих поколінь українців дає сили персонажам твору вижити в неймовірно тяжких умо
вах війни, не схибити у виборі, зберегти людяність. У текст повісті гармонійно вплетено зразки народних лічилок, спогадів, оповідей про Велику війну, голосінь. Усі події відображено крізь призму національного світогляду, історичної пам’яті. Сучасне осмислюється як логічне продо
вження минулого досвіду поколінь українців.
Казкові персонажі твору (Котик, Півник, Шафка) діють за законами чарівного світу й допомагають добрим людям у біді, рятують від зла. Традиційні образи, відомі з народних чарівних казок та казок про тварин, у повісті набувають нових рис, відповідно до логіки оповіді. Художні трансформації образів фольклорних героїв у літературному тексті свідчать про факт творення авторського міфу, який допомагає читачеві піднятися над абсурдністю сучасної війни, вистояти під тягарем випробувань, зберегти ментальне здоров’я.
Використання елементів народної казки (традиційна композиція, алегоричність, філософічність тексту, персоніфікація предметів побуту, тварин, надання їм чарівних властивостей, стиль оповіді, дидактизм, оптимістичне завершення твору) не лише «пом’якшують» сприйняття трагічних подій, асоціативно пов’язують читача зі світом дитинства, але й сприяють утвердженню ідеї перемоги добра над злом, віри в дива, попри все.

СТРУКТУРНИЙ РІВЕНЬ ФОЛЬКЛОРИЗМУ В ПОВІСТІ М. ВІНГРАНОВСЬКОГО «МАНЮНЯ»

Інна Онікієнко — 2026-03-29

У статті досліджується художнє мислення М. Вінграновського, фольклорний рівень естетичної системи автора на прикладі повісті «Манюня». У сучасному літературознавстві помітними є міркування про фольклорність як органічну ознаку лірики митця, чого не можна сказати про дослідження фольклорної поетики в його прозових текстах, що й визначило актуальність цієї розвідки. У процесі дослідження поставлено завдання вивчити процес трансформації фольклорних сюжетів та образів у площину роздумів автора про сучасне життя народу. Доведено, що структурний рівень фольклоризму зазначеної повісті визначили: глибокий інтерес автора до народної мови; органічне вплетення у власну лексико-семантичну структуру фольклорних символів, алегорій, міфологем; тяжіння до умовності, міфу, фантасмагорій. Пісенність, мелодійність, елегійність окреслюють внутрішній світ ліричного образу оповідача та є виявом чутливої авторської душі, нерозривного зв’язку зі світом природи.
Ключовою бінарною опозицією в повісті «Манюня» визначено протиставлення природного і штучного (колгоспного) первнів світоустрою. Продемонстровано, як фольклорна символіка твору пов’язана з ландшафтами Миколаївщини: річкою дитинства автора – Кодимою, козацьким степом, який колись звався Диким Полем, Чорним морем, лиманом. З’ясовано, що архетипна міфологічна основа часопростору в прозі Миколи Вінграновського ґрунтується на первісному уявленні наших предків про світобудову, де природні стихії – передусім вода, земля, поле, море – уособлюють життєдайну силу, подібно тій, яку має жива вода в народних казках. Ці символи необмеженого простору органічно корелюють із відчуттям внутрішньої й зовнішньої свободи ліричним оповідачем, що виступає антитезою до колгоспної дійсності й усієї радянщини, яку вже поглинав історичний час. Апеляція до архетипних структур світоустрою допомагає автору задекларувати філософську основу своїх творів, що ґрунтується на зображенні вічної боротьби Добра і Зла. Спираючись на цю базову для фольклорної традиції опозицію, митець формує власну моральну вертикаль «світло / темрява», «сакральне / профанне», «своє / чуже», через яку осмислюється буття українського народу в перехідний від радянської доби час до отримання Україною незалежності.

«МАРУСЯ ЧУРАЙ» ЛІНИ КОСТЕНКО ЯК ІНТЕРМЕДІАЛЬНИЙ ТЕКСТ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Надія Павлюк — 2026-03-29

У статті розглянуто історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» у ракурсі сучасних інтермедіальних студій. На тлі теоретичних напрацювань Л. Горболіс, В. Просалової, С. Кочерги, О. Вісич окреслено інтермедіальність як тип внутрішньотекстових зв’язків і як принцип творення поліхудожнього культурного простору, розмежовано поняття інтертекстуальності, інтермедіальності та інтерсеміотики. Показано, що попри значну увагу до жанрово-стильової моделі, історіософського, пісенного та лінгвокультурного вимірів «Марусі Чурай», інтермедіальні параметри твору переважно окреслювалися побіжно й потребують окремого цілісного аналізу.
У межах запропонованого підходу роман аналізується через чотири складові інтермедіальної організації: інтермедіальний елемент, інтермедіальний герой, інтермедіальна композиція, інтермедіальний жанр. Виявлено систему інтермедіальних елементів, що поєднують словесний, музичний, візуальний та обрядовий коди (сцена суду, вихід полку, київський епізод, фінальне «виходження» пісні в народний простір). Окреслено постаті Марусі Чурай, мандрівного дяка й діда Галерника як інтермедіальних героїв, у яких перехрещуються уснопоетична, письмова, музична та речова пам’ять. Показано монтажно-сценічний характер побудови роману (суд, батальні сцени, духовна подорож, «музей» поневолення, облога міста, пасхальний фінал) і роль пісні як окремого медіуму, що поєднує епічний, ліричний і драматичний рівні. Визначено, що структурна організація тексту спирається на поєднання епосу, лірики й драми із народнопісенними чинниками, а історичний досвід репрезентовано через взаємодію словесного, музичного, візуального й обрядового кодів. У дослідженні застосовано інтермедіальний аналіз у поєднанні зі структурно-поетикальним, наративним, інтертекстуальним та інтерсеміотичним підходами, що дає змогу розглядати роман у контексті української історичної пам’яті та уснопоетичної традиції. Зроблено висновок про історичний роман у віршах «Маруся Чурай» як інтермедіальний жанровий конструкт і один із ключових інтермедіальних текстів української літератури.

УНІВЕРСАЛІЗМ ОБРАЗУ ДОРОГИ У В’ЯЗНИЧНІЙ ЛІРИЦІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ-ДИСИДЕНТІВ

Галина Райбедюк — 2026-03-29

У статті проаналізовано художній доробок дисидентського кола поетів в аспекті екстраполяції в авторський текст універсального образу дороги як метафори життєвого шляху й духовного пошуку особистості в ситуації фізичної неволі. Досліджується ступінь символічного статусу та біографічного коду домінантного у в’язничній ліриці образу дороги/шляху та його антитетичних еквівалентів (бездоріжжя, роздоріжжя). У фокусі уваги – вибірка
в’язничних віршів представників руху опору в Україні періоду 1970–80-х рр. (Василя Стуса, Івана Світличного, Ігоря та Ірини Калинців, Степана Сапеляка, Миколи Руденка, Тараса Мельничука, Юрія Литвина, Івана Сокульського).
Мета статті – виявити й охарактеризувати контекстуально-варіативні художні модуси стильової адаптації образу дороги у просторовому, екзистенційному та психологічному вимірах лірики в’язнів сумління. Із-посеред дослідниць ких завдань виокремлюємо такі: простежити в дисидентському дискурсі параметри традиційного та універсального (архетипного) значень домінантного інваріантного образу дороги, розкрити його ґенезу, полісемантичний характер та індивідуальні шляхи творчої репрезентації; увиразнити емоційно-психологічне нюансування та роль символічних еквівалентів образу дороги в декодуванні глибинних смислів дисидентського тексту. Методологічну основу статті
визначив комплекс літературознавчих методів: міфологічного, біографічного, психоаналітичного, антропологічного, історико-типологічного, семіотичного. Визначальним у множинній інтерпретації образу дороги у в’язничній ліриці поетів-дисидентів обрано герменевтику з її орієнтацією на осягнення та наукове осмислення різних структурно-функціональних рівнів художнього тексту.
У результаті здійсненого аналізу аргументовано вихідне припущення, що поліфункціональність образу дороги у в’язничній ліриці дисидентів забезпечує багаторівневість сенсів життєтексту: онтологічно-екзистенційного, метафізичного, фольклорно-міфологічного. Його частотність у віршах означеного кола поетів універсалізує психологічний рівень самооб’єктивації авторського «Я» (особистісного-громадянського-творчого). Органічним і значливим компонентом авторського тексту кожного з в’язнів сумління є біблійний інтертекст, що структурує індивідуальний варіант сакрального хронотопу та метафізичний мотив донебної дороги (шляху до Бога).

ЗАКАРПАТСЬКА ЛІТЕРАТУРНО-ФОЛЬКЛОРНА ТРАДИЦІЯ В НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ ЧЛЕНІВ НТШ (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.)

Неля Світлик — 2026-03-29

Закарпатська літературно-фольклорна традиція є важливою складовою загальноукраїнського культурного простору, проте тривалий час перебувала на периферії наукової уваги або розглядалася фрагментарно. Дослідження наукової спадщини членів Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) кінця ХІХ – початку ХХ ст. дає змогу простежити формування цілісного наукового бачення Закарпаття як органічної частини українського культурно-історичного процесу, а також уточнити роль НТШ у розвитку української фольклористики та літературознавства.
Мета статті полягає в комплексному аналізі підходів членів НТШ до вивчення закарпатської літературно-фольклорної традиції та визначенні їх внеску у формування українського наукового дискурсу про регіон. Основні завдання: охарактеризувати коло джерел і праць членів НТШ, присвячених Закарпаттю; виявити провідні методологічні підходи до дослідження місцевої літератури й фольклору; з’ясувати місце закарпатського матеріалу в загальноукраїнських концепціях походження та розвитку народної культури; окреслити значення цих студій для подальшого розвитку гумані
тарних досліджень.
Установлено, що члени НТШ (зокрема І. Франко, В. Гнатюк та ін.) розглядали закарпатську літературно-фольклорну спадщину не ізольовано, а в контексті єдиного українського культурного простору. Їхні праці сприяли введенню до наукового обігу значного корпусу фольклорних і літературних текстів, а також утвердженню ідеї історичної та культурної спорідненості Закарпаття з іншими українськими землями.
Здійснені членами Наукового товариства імені Шевченка наукові розвідки не лише заклали підвалини систем ного вивчення закарпатської літературно-фольклорної традиції, а й інтегрували цей регіон у загальноукраїнський культурно-історичний простір. Завдяки збиранню, фіксації та науковому опрацюванню фольклорних, мовних і літературних матеріалів було подолано периферійне сприйняття Закарпаття як «окраїни» українського культурного світу та утверджено його як органічну складову української духовної спадщини.
Праці діячів НТШ сприяли формуванню методологічних засад дослідження регіональної словесності, поєднуючи порівняльно-історичний, етнографічний і філологічний підходи. Це дозволило не лише зберегти значний масив автентичних текстів, але й осмислити їх у контексті загальнослов’янських та європейських культурних процесів. Водночас науковці НТШ наголошували на тяглості літературно-фольклорної традиції Закарпаття, простежуючи її глибинні зв’язки з давньою історією та народною культурою українців.

ОБРАЗ ВЛАДНОГО БАТЬКА В РОМАНІ МИХАЙЛА ТОМЧАНІЯ «ЖМЕНЯКИ» ТА В ТРАГЕДІЇ ЮДЖИНА О’НІЛА «ПРИСТРАСТЬ ПІД В’ЯЗАМИ»: КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ

Олександр Староста — 2026-03-29

У статті здійснено порівняльний аналіз образу головного героя роману Михайла Томчанія «Жменяки» (1964) Івана Жменяка та ключової дійової особи трагедії Юджина О’Ніла «Пристрасть під в’язами» (“Desire Under the Elms”) (1924) Ефраїма Кебота, що репрезентують типаж авторитарного батька й міцного господаря-землевласника. Досліджено історично-культурний контекст обох творів та мистецькі традиції, що лежать у їхній основі. Проаналізовано й зіставлено образи обох персонажів за ключовими параметрами: художня деталізація, психологічний портрет, функції
в контексті проблематики та головного конфлікту твору, взаємодія з іншими персонажами та характеристика з їхнього погляду, багатошаровість характеру.
Образ Івана Жменяка є продовженням традиції зображення «твердого» українського селянина-землероба, загартованого життям, ощадливого, вимогливого до своїх рідних. Його авторитет у родині беззаперечний, а воля непохитна. Світоглядна модель Жменяка будується на переконанні, що людина без землі нічого не варта, тож усі його помисли й зусилля спрямовані на примноження земельних володінь. Земля стала для нього майже божеством, а людські бажання (як його власні, так і його рідних), несумісні зі служінням цьому божеству, трактуються як гріховні. Водночас Іван
не шаблонний «раб землі» й не об’єкт викриття в площині соціалістичного реалізму (як можна припустити з огляду на час публікації роману). Це складний характер, який у статті розшифровано за допомогою комплексного аналізу авторських підказок, психологічного й соціокультурного підтексту, психоаналітичного прочитання.
Образ Ефраїма Кебота репрезентує суворого фермера, що проживає в Новій Англії середини ХІХ століття. Він утримує господарство важкою працею й через надмірну прив’язаність до нього бачить у синах не спадкоємців, а конкурентів. Автор розкрив цього персонажа через міфологічний та біблійний інтертексти, створивши самобутній і водночас глибоко закорінений типаж авторитарного батька.
Подібність персонажів виявляється в ставленні до власності, ролі в сім’ї, нав’язуванні рідним своєї ролі, а також у потребі стримувати власні емпатію й пристрасті, щоб вижити й захистити свій рід.

МІФОПОЕТИКА ТВОРІВ «ЛІСОВА ПІСНЯ» ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТА «CSONGOR ÉS TÜNDE» МІГАЯ ВЬОРЬОШМАРТІ У ПОРІВНЯЛЬНОМУ АСПЕКТІ

Оксана Талабірчук — 2026-03-29

У статті здійснено порівняльний аналіз міфопоетики драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки та драми-казки «Csongor és Tünde» Мігая Вьорьошмарті в контексті українсько-угорських літературних взаємин. Актуальність дослідження зумовлена недостатньою розробленістю типологічних і інтертекстуальних зв’язків між українською та угорською літературами, зокрема у сфері міфопоетики, а також обмеженою взаємною рецепцією цих літератур, що значною мірою спричинена браком перекладів і слабкою представленістю відповідних текстів у науковому
обігу. Обидва твори розглядаються як репрезентативні зразки романтичного та неоромантичного міфотворення, у яких фольклорно-міфологічні джерела не відтворюються безпосередньо, а зазнають глибокого індивідуально-авторського художнього переосмислення в межах національних культурних традицій.
У статті проаналізовано сакральні локуси (ліс у «Лісовій пісні» та Країну фей у «Csongor és Tünde»), образну систему та міфологічні мотиви, зокрема міфологему дерева, символіку простору й часу, а також концепт кохання як космогонічної сили, що надає буттю повноти й гармонії. Особливу увагу приділено типологічній спорідненості жіночих образів Мавки й Тюнде, які постають як уособлення сакрального світу, його життєдайної енергії та етики дару.
З’ясовано, що в обох творах кохання осмислюється не лише як особисте почуття, а як онтологічний принцип, здатний трансформувати простір і відновлювати порушену космічну рівновагу. Водночас виявлено національно зумовлені відмінності міфопоетичних моделей: у драмі Лесі Українки домінує сезонна, природно-циклічна організація художнього часу, тісно пов’язана з ритмами життя і смерті, тоді як у Вьорьошмарті визна
чальними є добові сакральні ритми, зумовлені опозицією світла й темряви. Наголошено також на принциповій різниці фіналів творів ‒ трагічно-філософському в «Лісовій пісні» та романтично-гармонійному в «Csongor és Tünde», що відображає різні моделі взаємодії людини з сакральним світом. Запропонований аналіз розширює уявлення про типологічні паралелі в українській та угорській літературах і окреслює перспективи подальших компаративних досліджень у сфері міфопоетики.

ЛІТЕРАТУРА ЗАКАРПАТТЯ В РЕЦЕПЦІЇ ВОЛОДИМИРА БИРЧАКА

Надія Ференц — 2026-03-29

Володимир Бирчак – відомий громадський, педагогічний, науковий діяч і письменник. Він автор збірок оповідань («Притча», «Золота скрипка»), історичних повістей («Василько Ростиславич», «Проти закону», «На нових землях», «Велика перемога») і шкільних підручників.
В. Бирчак – один із тих, хто започаткував наукове дослідження українського письменства на Закарпатті. У його літературно-критичному доробку праці «Августин Волошин, його життя і діяльність», «Український філософ Василь Довгович», «Літературна творчість Закарпаття 1919–1929 рр.», «Огляд літератури Підкарпатської Руси по перевороті», «Літературні стремління Підкарпатської Руси». Зберігся рукопис літературознавчої праці вченого «Ідея і форма української повісті ХІХ ст.» (Г. Квітка, П. Куліш, О. Стороженко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко), проба
естетичної аналізи і синтези».
Важливим дослідженням літератури Закарпаття є книжка В. Бирчака «Літературні стремління Підкарпатської Руси», яка тривалий час була навчальним посібником для гімназій, горожанських шкіл і торгівельної академії. Перше видання книжки з’явилося у 1921 році. На той час, писав В. Бирчак, не було жодної праці «про тутешнє письменство». Друге доповнене і розширене видання побачило світ у 1937 році.
У статті відзначено, що В. Бирчак прослідкував розвиток літератури Закарпаття від найдавніших часів до найновіших. Він науково обґрунтував зв’язок літератури Закарпаття із загальноукраїнською, показав спільність напрямів і мотивів, відстоював позицію, що письменство краю – частина українського письменства. Своєрідність розвитку літератури Закарпаття В. Бирчак пояснював суспільно-політичними умовами. Протягом тривалого часу Закарпаття перебувало у складі різних держав, що позначилося на запізнілому розвитку його літератури.
У статті стверджується, що В. Бирчак створив лаконічні портрети багатьох письменників Закарпаття різних епох. Окреслюючи художній світ того чи іншого письменника, він завжди показував здобутки і втрати його творів. Зроблено висновки, що літературно-критичні праці В. Бирчака є помітним внеском у вивчення літератури Закарпаття.

ПОЕТИКА ПОЗАЗБІРКОВОЇ ЛІРИКИ ВАСИЛЯ ҐРЕНДЖІ- ДОНСЬКОГО 1932–1939 РОКІВ

Віктор Шетеля — 2026-03-29

У запропонованій статті вперше зроблено спробу проаналізувати поетичний доробок одного із найпродуктивніших українських закарпатських письменників – Василя Ґренджі-Донського, а саме поезії, написані в період з 1932-го по 1939 рік, що не склали окремої збірки і не ввійшли до опублікованої в 1936 році книги «Тобі, рідний краю». Актуальність дослідження зумовлена тим, що ці художні тексти до сьогодні ще не введені до наукового обігу.
Мета статті полягає в аналізі поетики позазбіркових ліричних текстів В. Ґренджі-Донського 1930-х років. Для досягнення поставленої мети зроблено загальний огляд позазбіркової лірики письменника обраного періоду, систематизовано й класифіковано ключові мотиви цих творів, здійснено їх ідейно-художній аналіз. У статті застосовано прийоми культурно-історичного, герменевтичного, естетичного, біографічного методів літературознавчого аналізу.
У ході дослідження простежено, що в 1930-х роках В. Ґренджа-Донський помітно відійшов від активної громадської діяльності і значно менше став писати поетичні тексти. З’ясовано, що в ліриці цього періоду він опоетизовує минуле, звертається до фольклорних джерел та мотивів, захоплюється природою. Тут переважає пейзажна лірика.
Зроблено висновок, що поет-романтик таким чином вдається до ескапізму, намагається втекти в природу, яка дає йому життєві сили, відновлює душевну рівновагу. Митець захоплюється літніми й зимовими пейзажами рідного краю. Картини осінньої природи заохочують до філософських роздумів про сенс життя, його швидкоплинність.
Проаналізовано позазбіркову лірику, в якій В. Ґренджа-Донський осмислює тему митця та мистецтва. З’ясовано,що у розумінні поета мистецтво виконує терапевтичну функцію. У контексті теми митця та мистецтва проаналізовано епістолярну лірику письменника, адресовану колегам по перу. В ході дослідження встановлено також, що громадян ська лірика в доробку 1930-х років представлена слабше порівняно з попереднім десятиліттям.Автор порушує проблеми бідності, голоду, безробіття, ренегатства, мовного питання, оспівує трагічні події боротьби за незалежність краян у часи Карпатської України.

ДИВЕРГЕНТНА ЄДНІСТЬ: НЕЗАМУЛЕНИЙ ПОГЛЯД НА СЛОВАЦЬКУ ЛІТЕРАТУРУ ХІХ СТОЛІТТЯ

Тетяна ЛІХТЕЙ — 2026-03-29

Rozbiehavá jednota: národnoobrodenecké reprezentácie– modely, tranzície a transgresie / Ivana Taranenková, Magdalena
Bystrzak, Marianna Koliová, Eva Palkovičová, Ľubica Schmarco
vá (eds.). Bratislava: VEDA, vydavateľstvo SAV, 2024. 552 s.
ISBN: 978-80-224-2079-2

МУДРІСТЬ, ПРАЦЯ І СПОКІЙ ЯК ВИЯВ ЖИТТЄВОЇ ЕТИКИ (до 70-річчя від дня народження Ірини ФІЛАК)

Віталія Папіш — 2026-03-29

Ірина Ярославівна ФІЛАК – кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри української мови ДВНЗ «Ужгородський національний університет», авторка понад 70 праць; стаж науково-педагогічної роботи – понад 48 років.