Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Філологія

POSTKOLONIÁLNE ČÍTANIE BODNAROVEJ PRÓZY HORAL/ ВЕРХОВИНЕЦЬ: STEREOTYPY, TRIEDNY BOJ A KONŠTRUKCIA „INÉHO“

Адріана Амір — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Predkladaný vedecký príspevok sa zameriava na analýzu a interpretáciu zobrazovania židovských postáv v špecifickom stredoeurópskom priestore, s primárnym zreteľom na ukrajinskú literatúru karpatského regiónu. Ústredným objektom výskumu je krátka próza Horal/ Верховинець autora Iľka Bodnara, ktorý pochádza z územia Zakarpatskej Ukrajiny a neskôr žil v Československu. Dielo reflektuje sociokultúrnu realitu obdobia pred prvou svetovou vojnou, ale aj medzivojnové obdobie 20. a 30. rokov 20. storočia, kedy boli tieto oblasti súčasťou Československa. Hlavným cieľom štúdie je prostred níctvom detailnej analýzy tohto vybraného literárneho textu identifikovať mechanizmy literárnej stereotypizácie židovskej identity a preskúmať, ako konkrétne naratívne stratégie prispievali k formovaniu negatívnych obrazov minority v kontraste k ukrajinskej väčšine. Metodologický rámec výskumu je postavený na interdisciplinárnom základe, ktorý prepája literárnu vedu, históriu a sociológiu. Kľúčovú úlohu zohráva komparatistická imagológia, zameraná na štúdium obrazov „vlastného“ (autoimage) a „cudzieho“ (heteroimage), a koncept kultúrnej pamäte Jana a Aleidy Assmannovcov. Práca reflektuje aj politické
determinanty výskumu pred rokom 1989, kedy bola židovská tematika v československom literárnom kontexte tabuizovaná alebo ideologicky deformovaná. Význam príspevku spočíva v saturácii existujúceho vákua v recepcii židovských postáv v tzv. areálovej literatúre. Analýzou mechanizmov šírenia predsudkov a stereotypu „Žida ako vykorisťovateľa“ štúdia prispieva k hlbšiemu pochopeniu historického kontextu medzikultúrnych vzťahov a k procesu dekonštrukcie negatívnych literárnych obrazov, ktoré v regióne pretrvávajú.
Bodnárov text tak ostáva trpkým svedectvom o tom, nakoľko hlboko boli antisemitské klišé zakotvené v kultúrnej pamäti regiónu a ako pružne sa vedeli prispôsobiť novým politickým režimom, pričom sa pritom prehliadala nedávna historická skúsenosť s tragickým osudom židovskej komunity.

УГОРСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД НОВЕЛИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА «ПІЗНЄ ПРОЗРІННЯ»: КОНТЕКСТУАЛЬНІ ТА ІДІОСТИЛЬОВІ АСПЕКТИ

Евеліна Балла, Єлизавета Барань — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Метою дослідження є аналіз угорського перекладу новели «Пізнє прозріння» Олеся Гончара з огляду на контекстуальні та ідіостильові особливості, виявлення ступеня збереження авторської наративної та стилістичної специфіки, розкриття ролі перекладу у формуванні угорської рецепції твору та представлення особи перекладача Пала Мішлеї. Для досягнення мети поставлено такі завдання: окреслити ідіостильові та наративні характеристики
оригіналу, порівняти їх із угорським перекладом, виявити перекладацькі стратегії та трансформації художнього змісту, а також проаналізувати рецепцію Олеся Гончара в Угорщині та роль Пала Мішлеї в цьому процесі.
У матеріалі проаналізовано особливості угорськомовної репрезентації творчості Олеся Гончара, яка розпочалася вже в середині ХХ століття й відзначалася системністю та інтенсивністю. Простежено основні етапи входження творів письменника в угорський культурний простір: від публікацій у періодиці до антологійних і окремих книжкових видань. З’ясовано, що значну роль у популяризації доробку митця відігравали як перекладацька діяльність, так і численні матеріали в угорській пресі, які формували сталий інтерес до його постаті та діяльності. Окрему увагу зосереджено на новелі «Пізнє прозріння», що належить до періоду творчої зрілості автора, та її угорському перекладі, здійсненому Палом Мішлеї. Зазначено, що перекладач належить до чільних угорських україністів, який займався не лише перекладацькою, а й видавничою, упорядницькою та науковою діяльністю. У процесі аналізу перекладу новели О. Гончара «Пізнє прозріння» встановлено, що П. Мішлеї вдалося адекватно передати як змістово-ідейні домінанти твору, так і його поетикальні особливості, зокрема лірико-емоційний колорит, ритміко-синтаксичну організацію й наративну специфіку. Наголошено на високому рівні перекладацької майстерності та продуктивності українсько-угорської літературної взаємодії другої половини ХХ століття. Водночас акцентовано на необхідностіподальшого вивчення перекладної спадщини та актуалізації імен перекладачів, що сприяли поширенню українського художнього слова в іншомовному культурному середовищі.

ВОЛОДИМИР БИРЧАК У СВІТЛІ СТУДІЙ ЗАКАРПАТСЬКИХ ДОСЛІДНИКІВ

Валентина Барчан — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

Дослідження подає аналіз бірчекознавчого дискурсу, представленого працями закарпатських дослідників. Важливість вивчення цих студій полягає в тому, що вони не лише актуалізують загальновідому інформацію, зафіксовану в енциклопедичних виданнях чи в автобіографічних матеріалах, а й розкривають різновекторну діяльність В. Бирчака-емігранта на Закарпатті упродовж двадцяти років (1920–1939). Активізація уваги дослідників до постаті відомого громадського й культурно-освітнього діяча 20–30 років ХХ століття, репресованого радянськими органами, зумовлена його реабілітацією в 1990 році, доступом до архівів, вивченням особової справи та можливістю обʼєктивного аналізу й оцінки його діяльності. За змістовми акцентами в дослідженнях виділяються дві протилежні оцінки. У працях радянських часів Бирчака розглядали в контексті літературного процесу краю. Домінував вульгарно-соціологічний підхід, Бирчака таврували як буржуазного націоналіста. Дослідження постреабілітаційного періоду репрезентують Бирчака як провідного діяча часів національного самоусвідомлення русинів-українців Підкарпатської Русі, активного учасника громадського, культурно-освітнього життя, визначного педагога, літературознавця, письменника. Ці студії розкрили маловивчені сторінки життєтворчості Бирчака закарпатського періоду. Більшості публікацій початку 90-х років, уміщених у періодичній пресі краю, притаманний науково-популярний характер. Вони привертали увагу широкої аудиторії читачів своїм конкретним фактажем та доступністю стилю. Науковий підхід до осмислення здобутків праці незаперечного авторитета серед українських емігрантів на Закарпатті та в колі місцевої інтелігенції започаткували
праці О. Мишанича та Р. Офіцинського, які підкреслили значення його праці «Літературні стремління Підкарпатської Русі», підручників для гімназій та рівень літературознавчого хисту автора, а також наукові дослідження, присвячені аналізу педагогічної діяльності (В. Гомоннай, В. Росул, П. Ходанич та ін.). Поаналізований дослідницький доробок засвідчив значне зростання уваги краєзнавців, науковців до постаті В. Бирчака, він оприявнив особливості його діяльності закарпатського періоду, а разом із тим дав можливість виявити не вивчені досі важливі аспекти журналістської практики, мистецтва публіцистичної та художньої творчості. Важливим для науковців та широкого кола читачів стало перевидання у 2007 році праці В. Бирчака «Карпатська Україна. Спогади й переживання», яка відкрила нові смисли в сприйнятті її автора й тогочасних подій.

УКРАЇНСЬКЕ КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО ЗАКАРПАТТЯ В ОСМИСЛЕННІ КРАЙОВОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА 1920‒1944 РОКІВ

Олександра Ігнатович — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджуються публікації критиків та літературознавців, присвячені розвитку красного письменства історичного Закарпаття 1920–1944 років. Простежено, що чверть століття на історичному Закарпатті пройшло в активному формуванні нового літературного процесу і критичного його осмислення. Зважаючи на корпус аналітичних розвідок, констатуємо: у 20-ті роки ХХ століття відбулося, насамперед, осмислення здобутків давнього
періоду та ХІХ століття у крайовій літературі. Науковці, здебільшого описово, пропонують картину розвитку мистецтва слова, висвітлюючи процес через постаті письменників (Є. Сабов, П. Феєрчак, Г. Стрипський). Цікавими віхами в таких дослідженнях є: типологічні зіставлення красного письменства Закарпаття з літературою Галичини та материкової України (В. Бірчак); періодизація літературного процесу (Є. Недзельський, В. Бірчак); виявлення нових імен письменників, які стануть в авангарді літератури. Критика здебільшого повчає письменника. При цьому книжки поетів
і прозаїків краю видаються і на сході, і на заході від Закарпаття, тобто крайовий літератор стає впізнаваним на більших теренах, ніж мала батьківщина (Ю. Станинець, Зореслав, В. Ґренджа-Донський). Укорінюється традиція супроводу книги передмовою іншого літератора чи літературознавця. Зростає кількість періодичних видань, що теж сприяє активності письменницьких публікацій.
У 30-х роках ХХ ст. красне письменство кріпне й набирається творчих сил, що дає відчутний поштовх до спостережень та осмислення літературного процесу. Літературознавці більше уваги приділяють сучасній поезії, в якій на чільне місце виводять В. Ґренджу-Донського, Ю. Боршоша-Кум’ятського, Зореслава, М. Божук, а серед прозаїків – Л. Дем’яна, І. Невицьку, О. Маркуша. У краї сформовано письменницьке ядро, яке впливатиме на подальший розвиток художнього слова Закарпаття. Перші професійні кроки новим поколінням письменників та літературознавців ‒ пройдено.
Укріплення лав літературознавців відбулося в 40-х роках завдяки приходові в культурне життя Ф. Потушняка, М. Лелекача, котрі відчули необхідність виховання у краї літератора і читача. Тож їхні статті (значною мірою Потушнякові) мали на меті пропонувати нові знання, теорії, підходи до художнього письма, що були корисними для інтелектуального розвитку насамперед письменників. Така форма спілкування виявилася ефективною, впливаючи на якість літератури та її розмаїття. Крім того, Ф. Потушняк, Ю. Станинець, Л. Дем’ян, О. Маркуш у своїх проблемних публікаціях особливо наголошували на високій місії літератури й відповідальності митця перед читачем. Традиції, обстоювані цими письменниками, розвивалися в літературному середовищі Закарпаття й у наступні десятиліття. Здобутки ж красного письменства 1920–1944 років визначили також вектор розвитку літератури Закарпаття у другій половині ХХ столітті.

ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ МІФОПОЕТИЧНОЇ РЕГРЕСІЇ В ЗБІРЦІ «АФИНИ» ВЛАСТИ ВЛАСЕНКО

Оксана Кузьма — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено феномен міфопоетичної регресії як базового психологічного механізму художньої творчості в ліриці сучасної української поетеси Власти Власенко (Богдани Ковалюк). Авторка – письменниця з Прикарпаття, філологиня, викладачка, громадська діячка, лауреатка премій імені Бориса Нечерди (2016) та Василя Стефаника (2023). Метою статті є розкриття психологічних та художніх механізмів, за допомогою яких поетеса трансформує індивідуально-емоційний досвід у міфопоетичний простір збірки «Афини» (2021), що відображає динаміку колективного несвідомого, пам’ять роду та архаїчні культурні архетипи.
У процесі дослідження визначено такі завдання: простежити, як у поезіях збірки «Афини» занурення в дораціональні стани свідомості постає в ролі сакрального інструменту ревіталізації особистості; проаналізувати образи символи (топоси гір, лісу; афини як фітоміфологічний концепт; стихійні коди), що формують міфологічну структуру регресивного досвіду; окреслити роль фольклорно-етнічних мотивів Прикарпаття в конструюванні авторського міфосвіту; з’ясувати специфіку поетичного мислення, яке через активацію архетипів Великої Матері, Старого Мудреця та Тіні поєднує інтимно-особистісну кризу й колективно-історичне буття. Стаття спирається на міфопоетичний аналіз, методи герменевтики, психоаналітичну інтерпретацію (концепції К.-Г. Юнга) й культурно-історичний підхід.
Доведено, що лірика Власти Власенко в збірці «Афини» відзначається глибинним зв’язком із традиціями Прикарпаття, де контрольована регресія особистості осмислюється як джерело духовної енергії, терапевтичний захист та простір формування ідентичності. Підкреслено роль локального бойківсько-гуцульського міфосвіту, символіки образів-архетипів, ритуальних ритмомелодійних кодів та родових ремінісценцій у формуванні авторського міфу про повернення до витоків буття. Зроблено висновок, що поезія збірки «Афини» утверджує міфопоетичну регресію як шлях
до джерел родової сили, внутрішньої опори та психологічної резильєнтності.
Зазначено, що поезія Власти Власенко характеризується новизною, індивідуально-авторським способом реалізації глибинно-психологічних систем, а також медіативним типом мислення, що робить її твори вагомим внеском у сучасну українську літературу та є репрезентативним матеріалом для вивчення психології літературної творчості.

ПОЕТИКА КОМІЧНОГО В МАЛІЙ ПРОЗІ КОРНЕЛІЯ ІРОДА

Марина Куштан — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті запропоновано літературознавче осмислення поетики комічного в малій прозі Корнелія Ірода – письменника, чия творчість становить важливий сегмент розвитку українського літературного процесу Румунії другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Актуальність дослідження зумовлена недостатнім вивченням сміхових механізмів у художній системі автора, адже, попри наявність окремих спостережень щодо іронічності та гумористичної тональності його письма, цей аспект ідіостилю прозаїка ще не був предметом детального вивчення.
Метою статті є виявлення специфіки художньої реалізації комічного в оповіданнях К. Ірода на матеріалі збірки «Білий рояль». Для досягнення поставленої мети окреслено такі завдання: проаналізувати основні різновиди комічного в текстах зазначеної книги; визначити роль сміхових стратегій у формуванні індивідуального стилю митця.
Методологічну основу розвідки становлять елементи герменевтичного, типологічного, естетико-функціонального та культурно-історичного підходів.
У процесі аналізу встановлено, що комічне в малій прозі Корнелія Ірода постає як багаторівнева художня система, що реалізується через поєднання гумористичного патерну, вербальної та ситуативної іронії, наївної наративної перспективи, гіперболізації, гротескних образів і стилістичних знижень. Доведено, що сміховий модус у творах письменника виконує не лише розважальну, а й аксіологічну та морально-філософську функцію, перетворюючи оповідні ситуації на засіб осмислення людської природи.
З’ясовано, що комічне в прозі автора виступає не периферійним стилістичним елементом, а одним із ключових принципів організації художнього тексту, тісно пов’язаним із його онтологічно-екзистенційною проблематикою. У підсумку встановлено, що поетика комічного формує концептуальну модель художнього світу письменника, у якій сміх поєднує критичну рефлексію над дійсністю з гуманістичним прийняттям людської недосконалості.
Отже, здійснений аналіз поетики комічного поглиблює уявлення про індивідуальний стиль Корнелія Ірода та сприяє системнішому осмисленню його прозового доробку в контексті української літератури Румунії.

ДОРОБОК ІЛЛІ ГАЛАЙДИ В УКРАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ДИСКУРСІ

Тетяна Ліхтей — нд, 31 тра 2026 00:00:00 +0300

У статті простежено наукову та перекладацьку діяльність Іллі Галайди (1931 – 2017) в українсько-словацькому літературному дискурсі. В доробку відомого вченого-славіста з Пряшева – десятки статей, рецензій, відгуків на творчість знакових словацьких письменників в українських перетлумаченнях, а також сотні власних мистецьких інтерпретацій сучасної словацької поезії. Як науковець-компаративіст Ілля Галайда проаналізував українські переклади творчої спадщини відомих словацьких поетів – романтика Янка Краля, модерніста Івана Краска, віталіста Яна Смрека та ін. Плідною є діяльність Іллі Галайди у вимірі художнього перекладу. Його перу належать українські перетлумачення віршів сучасних словацьких поетів: антологія «Із кузні часу» (2007) вмістила ґрунтовні добірки текстів двадцяти п’яти репрезентантів сучасного словацького літературного процесу – Юрая Андрічика, Яна Бузаші, Анни Валцерової, Яна Замбора, Міхала Отченаша, В’єри Прокешової, Дани Подрацької та ін. Перекладачеві вдалося заглибитися в художній світ кожного автора, розкрити українським читачам його самобутність. У 2006 році Ілля Галайда оприявнив білінґвальне видання вибраних поезій сучасного словацького поета Йозефа Лайкерта «Недовговічність». Збірку високо оцінили літературознавці Я. Джоґаник, Ю. Кундрат, Т. Ліхтей, П. Осадчук, М. Роман, констатувавши, що український текст адекватний талантові й досвідові перекладача. Художні перетлумачення Іллі Галайди зі словацької поезії містить також восьмий випуск літературно-мистецької серії «Між Карпатами і Татрами» (2009), журнал «Дукля». Літературно-критичній та творчій діяльності Іллі Галайди присвячено збірник наукових праць «Ілля Галайда – український поет і перекладач» (Пряшів, 2012).